Максим Іванович Дідрук - Бот, Максим Іванович Дідрук

відступив, озирнувши натовп. До нього тільки зараз дійшло, що Джеффа та Алондри немає в юрмі. — Американець та його квочка ще не повернулись?

— Вони й не повернуться, Ріно, — потупившись, буркнула Лаура.

— Що ти таке говориш? — Ріно ступив уперед і ледь не збив дівчину з ніг.

Не відсторонюючись, Лаура зняла окуляри, вмить ставши якоюсь беззахисною. Вона короткозоро кліпнула (дівчина ледве діставала найманцю до плеча) і впівголоса сказала:

— Їх убили, — потерла пальцем око і повторила, наче ґевал не розумів, про що йдеться: — Боти вбили їх обох.

Ріно відсахнувся. Рот розкрився, він наче хотів щось сказати, але з губів не злетіло ні звуку. Тільки очі заметались туди-сюди і дихання знову зламалося.

— Джеффрі знайшов лігво невдовзі після того, як ви розділились, — говорила далі психіатр. — Воно в західній частині Долини. Хлопець устиг передати координати. Вони з Алондрою побачили щось дивне. Залягли і стали спостерігати.

— Дивне?

— Так. Людей якихось. Можливо, тих самих селян… І ще щось, про що Джеффрі не встиг розказати. — Лаура напнула окуляри назад. — То була пастка. Українець попереджав, але його не послухали… Ми прослухали всю розправу в прямому ефірі.

— По радіо? — ледве вимовив Ріно.

— Так. Передавач працював до останнього.

Ріно зиркнув на Тимура.

— Проблема набагато серйозніша, — нарешті озвався українець. — Боти навчаються. Вадим Хорт запрограмував їх на самонавчання, і тепер вони можуть програмувати самих себе. Вони пробують, аналізують результати і потім ними користуються. Кожен день, який «малюки» проводять на волі, робить їх небезпечнішими.

Запала могильна мовчанка. Вітру не було. З пустелі не долинало ні звуку. Зрідка, коли хтось переминався з ноги на ногу, хрустів пісок.

Хедхантер побагровів. Темно-сині мішки під очима проступили сильніше. Здавалося, він от-от вибухне. Штаєрман, Кацуро, Лаура і Ральф несвідомо позадкували. Джеро глитнув слину і заморгав підбитим оком. Та раптом… Ріно погамував себе. Фарба збігла з його лиця, а зіниці перестали хворобливо метатися. Нападу гніву не сталося, проте кожен відчув, що найманець щось затамував у собі. Крізь мутні краплини вепрячих очей прозирали пурпурові нутрощі притихлого вулкана, котрий обов’язково розіллється вогнем. Скоро. Ріно нагадував атомну бомбу, що гепнулась посеред міста, але не вибухнула.

— Мені потрібні ключі від гаража, — стримано промовив він.

— Навіщо? — здивувався Кацуро.

— Загнати туди машину, — його голос рипів глухо й індиферентно, як у робота.

— Е…

— Джип «на ходу». Просто пальне закінчилось.

Кацуро неохоче відстебнув карабін з цілою в’язкою пластикових ключів, що висів на поясі. Почав длубатися, витягаючи одну з карток.

Ріно не став чекати. Вирвавши в’язку з рук Такеди, він розвернувся і закрокував у напрямку корпусу «EN-1». Як тоді всі думали, по каністру з бензином…

LXII

Середа, 19 серпня, 16:45 (UTC –4)

«DW», житловий корпус

Останніми днями вечеря в «NGF Lab» завжди проходила раніше ніж у, скажімо так, більш цивілізованих місцях. Це не було пов’язано з якимись дієтичними міркуваннями. Десь через тиждень після втечі ботів Кейтаро розпорядився, що вечірню трапезу слід закінчувати до настання темряви. Після 18:30 їдальня і решта кімнат першого поверху блокувалися. Туди заборонялося заходити.

…Ральф Доернберг, Кейтаро Рока, Кацуро Такеда та Оскар Штаєрман з’явились у їдальні. На них чекали всі мешканці комплексу, за винятком пораненого африканця та Ріно. Хедхантер десь заподівся. Тимур очікував, що Кейтаро візьме слово, роз’яснить ситуацію, розповість про подальші плани. Натомість японець, узявши тацю з їдлом, мовчки пройшов до свого звичного місця. Хлопець розізлився. Врешті-решт, старий Джеп міг хоча б сказати кілька слів на спомин про Джеффрі та Алондру. Ніхто не вимагав поминальної тризни з оркестром і кілометровою поховальною процесією, але не можна робити вигляд, ніби нічого не сталося! Не можна ігнорувати загибель власних людей!

Язик Тимура засвербів. Він вагався. Не хотів удруге зчіплятися з Кейтаро, розуміючи, що від старого японця залежить його доля. Можливо, навіть життя. Кілька хвилин він сидів, схилившись, на тарілкою, длубався у макаронах і набирався рішучості, щоб заговорити. На щастя, розкрити рот так і не довелося. Події того вечора вмить і назавжди відсунули Кейтаро на другий план.

— Подивіться! — раптом заверещав Ігор Ємельянов. — Гляньте, що він робить!

Росіянин, важко сопучи, підскочив. Скинувши тарілку на підлогу, рвонув до вікна. Решта присутніх повернули голови до вікон.

— Це Ріно… — першою промовила Тіана Емерсон. Бразилійка говорила непевним напівпитальним тоном, наче сумнівалася в тому, що бачить, і таким чином уточнювала, чи її колеги бачать те саме, що й вона.

А тоді всі одночасно посхоплювалися і поприлипали до вікон. Тимур опинився поруч з Ігорем. Ємельянов психував. З лівої ніздрі виткнулися шмарклі, сорочка вилізла зі штанів, недоречна краватка з’їхала набік, але нічого цього професор не помічав, тремтячими руками стискаючи підвіконня. З усіх сторін полетіли питання:

— Що це з ним?

— Що цей амбал надумав?

— Хто йому дозволив?

— Куди він їх тягне?

Кацуро позеленів. Японець ураз зрозумів, для чого ґевал випросив у нього ключі.

Кремезний південноафриканець щойно вичвалав з корпусу «EN-2». Самої будівлі, де утримували ботів, з вікон їдальні не було видно, втім, було цілком очевидно, що Ріно крокує від другого інженерного, оскільки велетень тягнув за собою двох «малюків». В обох ботів руки були зв’язані за спиною ременями. Ріно Хедхантер, попахкуючи цигаркою, волочив хлопчаків у напрямку загорожі. Боти не пручались. Лише трохи кривили роти.

Сонце ще не встигло опуститись настільки, щоб заховатись за інженерні будівлі, що стриміли ліворуч від корпусу «DW». Промені, хоч і лупили навскоси, добряче засліплювали. Попервах майже ніхто не зауважив, що за поясом у Ріно півметровий мачете.

Ральф підставив стільчика і поліз до механізму, що замикав товсте тришарове вікно. Помучившись з ручкою, відкрив одну зі стулок і гукнув Хедхантеру:

— Ріно!.. Ріно-о-о!.. Що ти робиш?

Південноафриканець не відреагував. За кілька кроків від дротяної загорожі велетень спинився, пожбурив одного з ботів у пісок і витягнув мачете з-за спини. Тепер здоровенний ніж побачили всі.

— Еге-гей! — захвилювався Кацуро. — Спиніть його! Він зараз їх покалічить.

— Ріно! — закричав крізь вікно Ральф Доернберг. — Це не вихід! Так ти нічого не доб’єшся, — на більше його не вистачило, серце взялося тріпотати, розсилаючи по артеріях відворотну млявість.

Ігор, вилупивши баньки і розкривши губи, притулився до шибки. З його рота потекла слина. Похопившись, чоловік роздратовано втер рота тильною стороною долоні.

— Його треба спинити! — заметався Кацуро Такеда. — Чорт забирай, що за ідіотизм? Дайте мені дробовика, я пристрелю цього божевільного.

Хедхантер обернувся і подивився на залляті м’яким світлом вікна їдальні. Похилі промені рикошетили від скла, через що Ріно не міг бачити сконфужені писки, що тулилися