Шаграй Наталія - Відьма. Темна спадщина , Шаграй Наталія

- Мені потрібен цей, що біля столу. Подивіться за ним, добре? І не чіпайте мене. Щоб не сталося НЕ чіпайте мене.

- Що з ними? – одними губами вимовив Сашко.

- Їх відвідали відбірні жахи їхнього життя. Гидота рідкісна, –  пробурмотіла я.

  Озирнулася. Усі стіни були розмальовані густими лініями, ніби кров'ю. Пентаграми й інші знаки, пульсували химерною енергією, наче вони дихали. Серед них виднілися символи, які я не змогла б розпізнати, наче малював їх хтось, хто бачив сни, не призначені для людських очей.

  Черепа тварин дивилися порожніми очницями, здавалося, вони спостерігали за мною, немов вартові потойбічного світу. Їхні роззявлені щелепи, застиглі в безмовному викрику, нагадували про жахливі миті якогось божевільного обряду.

  Темрява під стінами рухалася. Спершу я подумала, що це просто гра тіней від танцюючого полум'я свічок, але ні - це було щось інше... Вона вихорилася, шепотіла, мов шовковий подих ночі, тягнулася нитками до центру кімнати, ніби її манила чиясь темна воля. Здавалося, кожна крихітна пляма чорного ховала в собі голоси, що шепотіли на різні лади, змішуючись у кошмарний хор.

  Я вдихнула повітря, напоєне смердючою густиною потойбіччя, і відчула, як темрява тягнеться до мене невидимими пальцями. Вона просочувалася у свідомість, шепочучи солодкими обіцянками сили та влади. Але я знала ціну цих обіцянок. Замість того, щоб дати їй проникнути глибше, я запалила у собі вогонь.

 - Lux et tenebris, ignis contra umbras... – слова закляття злітали з моїх губ, кожен звук наповнював повітря світлом, кожна літера пульсувала, як удар серця.

 Темрява збурилася, наче жива істота, й затріпотіла, відчуваючи загрозу. Її клубки сіпалися, намагаючись втекти в затінки стін, але вже було запізно. Я зімкнула пальці в кулак, і в мені закипіла енергія, якою я живила своє заклинання. Світло, яскраве та біле, вихопилося з моїх рук й вдарило просто в середину приміщення. Пентаграми та символи на стінах засвітилися червоним, протестуючи, а потім почали тріщати, немов скло під величезним тиском. Черепа тварин вибухнули порохом та уламками кісток, а тінь під стінами зойкнула, зливаючись в одну чорну сутність, яка вилася й корчилася в агонії.

  Світло, що палало в моїх руках, поширилося хвилею, знісши всі залишки потойбічного мороку. Темрява кричала, стогнала, тріскала, й кожен звук змушував підлогу здригатися.

  Кімната опинилася в абсолютній тиші. Жодного шепоту. Жодної тіні. Лише запах попелу й тепла вібрація світла, яке ще довго мерехтіло в повітрі, перш ніж розчинитися в реальності.

  Видихнула. Кілька хвилин постояла, опановуючи себе. А потім я підійшла до хлопця, якого Орися називала Андрієм. Зосередилася на нього. Внутрішній світ людини - це складний комплекс емоцій, думок, спогадів, переживань, страхів та мрій. Й він постійно змінюється та розвивається, й навіть сама людина не завжди може повністю його зрозуміти. Що вже казати про сторонню. Від хаосу його почуттів мене мало не збило з ніг. Підемо простішим шляхом…Насилаю на хлопця «ліки істини». Хороше таке наслання, послаблює контроль над поведінкою, сповільнює мислення й однозначно схиляє до розмови.

- Де ти взяв амулет, який почепив на Орисю?

- В діда, –  дивився він на мене, але мене не бачив.

- Звідки дізнався, як він діє?

- Чи…тав.

- Чого хотів досягти за допомогою амулета?

- Я хотів викликати диявола, –  покотився піт чолом розмальованого хлопця.

- Чому Орися?

- Зміг до неї підкоти.

- Чи були в діда ще якісь амулети? – пожувавши губу запитала я.

- Ні, тільки хрестик.

- Навіщо ти хотів викликати диявола?

- Я хочу влади й сили. І помститися… тим усім виродкам…Він дасть могутність та свободу. Він прийде… –  й він зірвався на хриплий сміх.

Перекривили мене від того сміху. Видихнула.

- Скільки вас таких прихильників диявола?

- Три.

- А чому про тебе були стерті всі сліди в інтернеті?

- Підчистив… –  вичавлює хлопець з себе.

- Яке твоє справжнє ім’я?

- Андрій Гулих.

- Цього козла ти теж приніс в жертву?

- Так! Йому. То наша плата. Він прийде…Ще трохи…

Та в ім’я материнської плати! І зв’язок я розірвала. Мені знадобилося ще кілька хвилин, щоб прийти в себе. Щось забагато я побачила з життя хлопця.

  Він ріс в бідній сім’ї, його батько майже не вилазив з запоїв, а коли вилазив, то розпочинав сина ременем виховувати. В діда він знаходив спокій та притулок. Але дід помер й він знову повернувся в лоно «щасливої» сім’ї, де матір їздила на заробітки, а батько пив безпробудно. В селі добудували церкву й він пішов дзвонарем до молодого батюшки…а далі йшли замкнуті на всі замки спогади, коли батюшка намагався зґвалтувати його. Після цього випадку він втратив віру у християнство й став захоплюватися сатанізмом. Це якась нова скажена реальність.

- Селено! – витягнув мене з того марева спогадів голос Сашка.