Шаграй Наталія - Відьма. Темна спадщина , Шаграй Наталія

- О! – видихнула я, прикинувши ЩО вони могли там робити. – Нам потрібно туди, –  звела я очі на Сашка.

- Так і знав, що ви так скажете.

- А вас я прошу залишитися в машині, – звернулася я до Орисі з Єлисеєм. –  Вам там нема чого робити. Звісно, якщо ви й надалі хочете радувати цей світ своєю присутністю. Єлисею, потурбуйся про Орисю.

І я вийшла з машини.

- Пішли.

Тиша навколо ставала дедалі густішою, й навіть вітер, здавалось, раптом перестав рухати гілками дерев. Я зробила крок уперед, відчуваючи, як холод проникає крізь підошви взуття. Темрява почала насуватися, немов жива істота, готова поглинути кожен промінь світла.

- А чого нам чекати? – затанцював вогник напруження в очах Сашка.

- Чогось дивного. Що буде поза межами вашого світосприйняття, – чесно відказала хлопцю.

- У них є ножі, –  поділився він своїми спостереженнями.

- У вас пістолет, але сподіваюсь, що до цього не дійте.

- А що плануєте зробити? – насупився хлопчина, нервово розглядаючи мене, немов намагався знайти хоч одну притомну думку в моїх діях.

- Зайти в погріб, –  відповіла я так спокійно, наче це була прогулянка до кав’ярні, а не в похмуре місце з потенційно смертельною пасткою.

- Та вузька горловина й ми відразу станемо відкриті. Це чисте безглуздя, — пробурмотів він, схрестивши руки на грудях.

- Тому ми підемо туди разом, –  ще раз нагадала я.

- Не думаю, що…

- Саша, ми туди йдемо разом, –  вперлася я, стоячи на своєму, як скеля перед хвилею.

- Але Зорян…

- Щось казав, що мені не можна робити, коли там люди в чорному з розмальованими лицями й мертвою твариною? – примружила я очі.

- Не казав. Але я відповідаю за вашу безпеку.

- І ви підстрахуєте мене, коли раптом щось, –  повернулася до нього й стиха проговорила.

- Але…

- Перестаньте шипіти, бо може ще не всі вовки в лісі знають, що ми намагаємося в льох залізти, –  шикнула я.

- Це може бути небезпечно.

- А начебто ми раніше цього не знали? – стиха фиркнула я.

- З вами даремно сперечатися, так?

- Якщо щось піде не так, я слухняно виконаю усі ваші вказівки. Але ми спускаємося разом. Й ви даєте мені кілька хвилин. Потім уже будемо діяти залежно від ситуації.

- Це по якій? – примружив він очі.

- Ваша допомога або знадобиться, або ні.  

Так, щастя йому своєю заявкою я не додала.

- Де ваш телефон?

- В машині.

- Добре, –  зважив він мене таким прискіпливим поглядом.

Він глибоко вдихнув і гмикнув собі під носа, щось про божевільних і безнадійних. Холодний подих вітру пробігся спиною, а тиша стала важчою, немов сама земля стримувала подих.

- Ліземо. Але якщо щось піде не так, вибачте наперед, я не герой, –  пробурмотів він, натягуючи капюшон так, щоб тільки очі залишилися відкритими.

Й повагавшись він все ж пішов вперед. Ну як пішов? Почав підкрадатися. Я так не вміла. Але старалася. Біля льоху він мені щось показав на мигах, чого я не зрозуміла. Його пересмикнуло. Але стримався від того, щоб поділитися усіма враженнями, що вмить скипіли. Він пішов вперед. Я за ним. Спускалися тишком. Сашко, так взагалі безшумно. А шум від моїх кроків поки заглушало читання речитативом якогось заклинання… по виклику диявола? Ой, бляха!!!

  Моє серце гупнуло десь у горло, а руки раптово стали крижаними. Пахло згарищем, тлінням чогось невидимого, що давно зникло з цього світу, але лишило тут свою страшну, липку присутність. Усе довкола наче здригалося від присутності невидимого. Тіні, які мали свою волю, хиталися повз мене, звиваючись, немов чорні змії. Слова заклинання летіли крізь простір, обриваючись на голосних, витягнуті в жалібний крик, мов плач втрачених душ. Вони облизували повітря, зриваючи з нього залишки життя й кожен звук, кожен склад змушував волосся на моїй голові підійматися дибки.

   Щойно трійця молодиків, згуртованих навколо столу з мертвою твариною, потрапила в моє поле зору, я без вагань перейшла до дій. Закляття було нехитрим - енергозатратним, але простим. Пальці, сплетені в магічному жесті, пульсували від потужності. Мить…й темрява жаху обійняла їх.

  Результат перевершив усі сподівання. Один, ніби маріонетка, завмер зі скляним поглядом, його розум полонили примарні кошмари, а душу душила тінь власного страху. Другий розлетівся по тісному приміщенню, мов заточений звір у клітці, із диким виттям, яке дерло горло та розривало тишу на клапті. І тільки третій - той, який мені був потрібен, ще тримався, вп'явшись у край столу білими, наче крейда, пальцями. Його обличчя було маскою боротьби: губи скривилися в німому зусиллі, а чоло виступило краплями холодного поту. У його очах - боротьба. І я бачила, як страх обвивав його шию, як ланцюг із привидами минулого, готовий задушити. Це було прекрасно й жахливо водночас.