Шаграй Наталія - Відьма. Темна спадщина , Шаграй Наталія

- Та не хвилюйся. Все під чітким контролем.

- Та я спокійна, як танк в болоті, – враз зашипіла я на його спроби мене заспокоїти.

- І я думав, ти мені зрадієш, – вкрадливо так промовив він.

- Я тобі радію. Просто…просто це ж було важливо…

- Ага! – покивав він. – І я скучив. Ти ж мене не виженеш? – примружив він очі.

- Не вижену. Але…

- Та які «але» я ж вже тут…

- Угу! І в мене є питання…

- Я скучив, – як заведений повторив він. – І більше не міг там залишатися. Я прокидався з думкою про тебе, і засинав, ледь стримуючи бажання почути твій голос, побачити, як ти посміхаєшся. Не поговорив з тобою ввечері – ніч прожита даремно. А коли поговорив, радію, як дурне лоша, й настрій такий, хочеться щось вчудити. Ця відстань мене вже догризає. Я хочу бути тут. Хочу бути з тобою.

- А? – розгублено видихнула я.

- І я хвилювався. А ти знаєш, що я теж можу бути вразливим? – відповів він, трохи нервово чухаючи потилицю. – Може, я й не хочу це визнавати, але так… часом буваю.

- І чому ж саме зараз? – запитала я, дивлячись йому прямо в очі.

- Тому, що... – він зітхнув. – Тому, що мене казило, що ти так далеко. Тому що я не знаю, як все буде далі. І боюся, що ти раптом вирішиш, що мені тут не місце.

І його аура в цьому ліпше його слів це підтверджувала.

- Що ти передумаєш. Що я тобі не підходжу. А мені тут дещо розвиднілося. Війна взагалі все чітко розставляє на свої місця. І ще там в сирих бліндажах я думав, що я трохи…телепень. Бо я впустив свій шанс. Треба було наполягти…Треба було щось зробити, а я злився. Довго йшла боротьба між серцем і логікою… А по простому, мені духу не вистачило. Але я більше так не можу, – він стиснув кулаки, ніби намагався тримати всі емоції на припоні, але вони не трималися. – Я втомився від цього страху. Від того, що ти можеш віддалитися ще більше. І від того, що я сам можу цього більше не витримати. Я стільки разів уявляв, як воно буде, коли ми зустрінемося знову й кожен раз це було інакше. Але одне я знав точно — я хотів бути поряд. Поряд з тобою зараз і завжди.

Я мовчала. Я просто була така ошелешена, що й слова в речення не складалися. Одне лише серце калатало так, що здавалося він міг почути його.

- Пам’ятаєш про той мій маленький недолік? Там відьми, привиди та інші неприємності? Воно нікуди не поділося, – нервово облизала я губи.

- Дурня, – відмахнувся він, а слідом нахмурився. – Тільки не кажи мені, що оте потойбіччя тобі нашепотіло покинути мене?

- Що?! – смикнулася я. – Ні, потойбіччя ще не настільки сміливе.

- Добре! Мені не треба, щоб усе було ідеально, – продовжив він тихіше, але тепліше. – Мені тільки потрібно знати, що ти не відштовхнеш мене. Що ти даси мені шанс... Даси нам шанс…

І мені захотілося заплакати, бо поки я боялася підійти до нього, він боявся підійти до мене.

- І ти мовчиш? Я надто сильно тисну? – наморщив він лоба.

Вистачило мене тільки заперечливо похитати головою.

- Що не так? Ти ще не хочеш стосунків? – видихнув він ще одне питання.

- Хочу…З тобою хочу, – поспішила я додати.

 Він застиг, ніби не відразу зрозумів, що саме я сказала. Потім його очі розширилися й в них промайнула ціла палітра почуттів: недовіра, полегшення, щастя й щось схоже на страх.

-Ти… – він ковтнув, а потім зробив крок ближче. – Справді?

Я кивнула, а серце стукотіло так сильно, що здавалося, ніби його звук наповнював увесь простір між нами.

- Чому ти тоді… чому ти так довго мовчала? – його голос затремтів й він раптом виглядав таким вразливим, що це змусило мене затамувати подих.

- Бо я боялася, – відповіла я тихо. – Боялася тебе втратити. Боялася помилитися. Я… я не знала, чи ти все ще хочеш бути поруч.

- Все ще? – запитливо піднялися в нього брови.  

- Ну там, коли ти був в комі…Ем…Я не маю пояснень, що саме трапилося, але ми з тобою наче опинилися в інші версії нашого світу. І там ми були одружені.

- А?! – виразно так покивав він головою, – Здається, в тієї версії мене, розуму було побільше. А я то думаю, чого це в мене таке дивне відчуття, що я вже тримав твою ладненьку фігурку в руках… – якось так щасливо посміхнувся він.

- Справді? – скептично покосилася я на нього.

- Істина, – зітхнув він. – Мріяв про тебе. Хотів тебе. Й все намагався щось придумати, щоб не вилетіти, як пробка, з твого життя.

Його руки нарешті торкнулися моїх, й тепло його долонь пройшло крізь мене, як хвиля. Він тримав мене так, ніби я була чимось надзвичайно крихким та безцінним.

-Я завжди хотів, – прошепотів він. – Весь цей час. Навіть коли був упевнений, що вже запізно.

 Я заплющила очі на мить, дозволяючи його словам заповнити мене. Ця правда була такою простою й водночас такою складною.

-Зараз не запізно, – промовила я, ледь торкнувшись його обличчя.