Шаграй Наталія - Відьма. Темна спадщина , Шаграй Наталія

- Стараюсь, як можу.

- Просто, якщо є ти, то десь є і ЗЛО твоїх масштабів. У природі все в гармонії, все збалансовано та взаємопов’язано. Існує баланс між хижаками та здобиччю, між рослинами та тваринами, між різними природними елементами. Порушення цього балансу може призвести до негативних наслідків для всієї екосистеми.

- У природі є також катастрофічні події такі, як землетрус, повені, виверження вулканів, лісові пожежі. Що погодьтеся уже може привести до значних руйнувань та втрат. Й беріть до уваги еволюцію, цей чудовий процес постійних змін та адаптації.

- Ти не забувай, що природа має здатність до відновлення після катаклізмів. Екосистеми поступово відроджуються.

- Тоді не залякуйте мене моїм впливом на цей світ, – повела я очима.

- Слухай, контрольована дестабілізація, твоя присутність тут – це вже обіцянка змін. Баланс – це не статична величина, – відповіла вона. – Це постійний рух, коливання. Кожна дія, навіть найменша, створює хвилю, яка може посилитися або згаснути. Твоя присутність – це одна з таких хвиль.

- І куди ж вона мене несе? – з відчуттям приречення, запитала я.

- Це залежить від тебе, – хмикнула жінка. – Ти сама обираєш напрямок.

- То виходить, я не просто частина балансу, а і його творець? –  підняла я брови.

- У певному сенсі – так. Як і кожен з нас.

- А ці всі…магічні проблеми, вони ж не зникнуть, так?

- Ні, –  похитала вона головою. – Вони – частина цього балансу. Як тінь і світло, як день і ніч, як їнь і ян, як вогонь і лід.  Боротьба між ними – це вічний процес.

- І ми в ньому залучені?

- Безумовно. Кожен наш вибір, кожна дія впливає на хід цієї боротьби. Навіть найменший вчинок може змінити хитку рівновагу.

- І спокою мені не бачити?

- Спокій – це ілюзія, – задумливо відповіла вона. – Є лише рух, постійна зміна. І наше завдання – не зупиняти цей рух, а направляти його в правильне русло.

- Дякую! Я подумаю, як мені веселіше розпочати сприймати цю нову реальність, – гулко ковтнула я.

- Подумай. І головне, улюблениця нещасть, не накручуй себе, – поблажливо додала жінка, перші ніж завершила розмову.

- Іноді мені хочеться, щоб вас пелікани вкрали, але все ж з вами краще… – зітхнула я, вдивляючись в чорний екран телефону.  

    Після розмови з Марфою мене морило якимось неспокоєм. Я тинялася квартирою й ніяк не могла добрати чого це мене так розвозить. Встигла набудувати версій і заспокоїтися на одній з них, що то можливо реакція на те, що справу завершено і біля мене враз перестала крутитися купа народу. Хоча, раніше я б пораділа такому розкладу. Бо є я і моя самотність. Чи можливо в мене ломка через те, що з Зоряном вчора так і не поспілкувалася? Безліч варіантів й жодного просвітленого висновку…

  Щоб якось зайняти себе я вже й виконала весь комплекс занять: приготувала вечерю, прийняла ванну, поговорила з родичами, погіпнотизувала телефон, почитала новини. Результат – стала ще знервованішою. У братана чергова ідея-фікс й чомусь я маю брати участь у її втіленні. Ну таке! Я ще того не оцінила. В мами чергове занепокоєння моєю долею. В батька рибалка. Все, як зазвичай. Встигла навіть трохи перемкнутися зі свого того незрозумілого стану напруження.

  Й перш ніж прозвучав дзвінок у двері, я вже знала хто за ними стоїть. Знала й не йняла вірі. Двері я відкривала з серцем, що гулко калатало й позамежним рівнем хвилювання. А Зорян… Зорян посміхався, і в його безтурботній усмішці було щось неймовірно тепле й заворожливе, та очі... В його очах ховалася напруга, як прихована течія під гладкою поверхнею річки – спокійна зовні, але потужна всередині.. Його мовчазна присутність розпалила мої розгублені думки до білого… та я палала, мов зірка.

- Привіт, – хрипко вимовила я, хапаючи повітря, ніби вперше навчилася дихати.

- Привіт, – відповів він рівним, м’яким голосом, дивлячись так, ніби в моїх очах були відповіді на всі загадки світу. –  Пропустиш?

Я отетеріло відійшла вбік, намагаючись виглядати хоч трохи спокійною, та серце гулко билося в скронях, зрадливо видаючи мене. А він, тримаючись за милиці, зайшов у квартиру.

- Ти… Що ти тут робиш? –  запитала я пошепки, як тільки зачинила за ним двері.

- Прийшов переконатися, що ти в порядку, – його голос був теплим, як кава в дощовий вечір.

- Я жива, якщо це те, що тебе цікавить, – нервово знизала плечима, відводячи погляд, щоб не потонути в глибині його очей.

Він підійшов ближче, так близько, що я відчула його тепло. Його рука лягла мені на плече.

- Зорян…  –  прошепотіла я, а серце стрибнуло в горло.

- Ти для мене - не просто "в порядку",  –  прошепотів він. –  І ти це знаєш.

- Ти що втік з реабілітації? – моргнула я, намагаючись розвіяти цю магію Зоряна, коли при погляді на нього мої думки відразу транслюють щось непристойне.

- Чого зразу втік? Я її просто достроково завершив… – пробурчав він. 

- Давши драпа? – насупилася я.