Олена Гриб - Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб

– У якому сенсі?!

Чоловік майже бігцем втік за найближчий сухий чагарник.

– Гарного дня! – вигукнув замість відповіді.

Це скидалося на глузування, проте я була не в тому становищі, щоб звертати увагу.

Навколишній пейзаж мені не сподобався. Безперечно, з погляду поціновувача дикої природи і безлюдних земель він був дивовижний, але я віддала б перевагу чомусь менш відокремленому і більш обжитому. Бажано з іншими мешканцями (чайки – то зовсім не те).

«Угу, люди потрібні. На випадок, якщо наш маніяк-палій занудьгує без регулярної практики», – майнула прикра думка.

Як не соромно визнавати, та раціональне зерно в ній було.

Намагаючись не розхитувати повіз, я сповзла на жорстку суху траву, що росла невеликими «острівцями» в найближчому просторі, й озирнулась уважніше, намагаючись знайти в ситуації хоч краплю позитиву.

На схід тяглися невисокі безлисті кущі, в яких тихо шаруділи невидимі звірі. Далеко на півночі темніли поодинокі дерева, звідки долинав невпевнений спів пташок. Південь був укутаний туманом, проте я виразно розрізняла шум хвиль і, здається, бачила на обрії якусь гору. Горезвісні Драконячі гори? Можливо. Втім, як варіант, – низько навислі хмари.

Та це не мало значення. Найбільше мене цікавив західний напрямок – ті десять розвалюх без ознак життя, які на карті значились як Ялівець – нібито населений хутір, що в розкладі наших пересувань був останнім пунктом перед поверненням до Рена.

Я пройшлася єдиною вулицею, щосили намагаючись не заволати прокляття вголос. На мій абсолютно непрофесійний погляд, це місце залишили давно. Докази? Жодного цілого ґанку, складені всередину дахи, підгнилі межові стовпи…

Те, що росло на городах, не мало нічого спільного з культурними рослинами. Дорогу переплів малинник – дикий і колючий, він ледь не позбавив мене сандалій і залишив на кісточці пекучі подряпини.