Філіп Рот - Американська пастораль

Разом із патронесами вони ходили на залізний пірс і на рибну вечерю в знаменитому ресторані морепродуктів капітана Старна, заходили в бар-яхту. На другий день вечеряли в «Стейк-хаусі» Джека Ґішарда, вранці третього дня знімалися цілою групою на тлі «Конвеншен-холу», і один чиновник, який був членом конкурсного комітету, виголосив цілу промову, що цей знімок стане реліквією, яку вони пронесуть через усе життя, як і дружбу, яка зародилась між ними, а коли прийде час, то вони називатимуть власних дочок іменами своїх нових подруг. Та поки що, передивляючись ранкову пресу і натрапляючи на опубліковані там фотографії, вони тільки скаржились патронесам: «Ой Боженьку, мене нема!.. О мамо рідна, мабуть, ця переможе в конкурсі!..»

Упродовж цілого тижня йшли щоденні репетиції, а вечорами — відкриті покази. Щороку до Атлантік-Сіті на конкурс «Міс Америка» стікались ріки люду. Купували квитки на ці виступи, сиділи в залах у своїх вечірніх туалетах і споглядали дівчат, які по черзі демонстрували публіці свої таланти, а відтак, уже спільно, виконували різні костюмовані музичні номери. Одна з конкурсанток, котрі вміли грати на фортепіано, виконала «Місячне сяйво», а Дон дісталася помітна, надзвичайно популярна в ті роки мелодія «Допоки існує цей світ» (перероблений на танцювальний манір «Героїчний полонез»).

— Я пішла в шоу-бізнес. Цілий день на ногах. Жодної вільної хвилини. Організовує цей конкурс штат Нью-Джерсі, я, зрозуміло, у центрі уваги, і буде неймовірно прикро, якщо я не виправдаю сподівань. Як я житиму після цього?..

— Доні, все ти виправдаєш. Он на твоєму боці Ерл Вілсон, а це ж найбільша знаменитість у журі. Я це бачу. І знаю. Отже, ти переможеш.

Але Швед не вгадав, бо в конкурсі перемогла «Міс Аризона». Дон же навіть не ввійшла в десятку. В ті часи, коли оголошували переможницю, всі конкурсантки сиділи в глибині сцени. Уздовж дзеркал тяглася низка столиків, розставлених в алфавітному порядку назв штатів, сиділи конкурсантки, і Дон, що була посередині цього списку, мусила всміхатися, плескати в такт музиці, бурхливо аплодувати, святкуючи власний програш, а насамкінець — бадьоро крокувати сценою з такими ж, як вона сама, невдахами та під музичний супровід оркестру Боба Рассела виводити тодішню пісню «Міс Америка»: «І квіти, і травинки здіймаються навшпиньки… як “Міс Америка” повз них іде…», а тим часом маленьке, благеньке, смагляве дівчисько Джекі Мерсер з Аризони (яка виграла конкурс купальників, хоча Дон у житті не поставила б на її перемогу в конкурсі) вшановували бурхливими оваціями присутні в «Конвеншен-холі» глядачі. Пізніше, на прощальному балі, попри гіркоту цілковитого розгрому, Дон трималась значно веселіше, ніж решта переможених дівчат. Їм казали ті самі слова, які вона чула колись на конкурсі «Міс Нью-Джерсі»: «У вас усе попереду. Ви ще станете “Міс Америкою”». «Такого суму, як той бал, — сказала вона Шведу, — я ще в житті не бачила».

— Ходиш туди-сюди, всміхаєшся — просто жах! На бал запросили військових з Аннаполіса, берегова охорона чи щось таке. Форма в них — очей не відірвеш!.. Біла така, нашивки, аксельбанти і все таке інше… Мабуть, хтось вирішив, що не буде нічого страшного, якщо ми трохи з ними потанцюємо. Як вони танцювали!.. Груди випнуті, голова відкинута, а потім вечір закінчився, і ми розійшлися.

Вона ще кілька місяців жила спогадами про цей конкурс краси; продовжуючи залишатись «Міс Нью-Джерсі», перетинаючи стрічки й вітаючи людей на відкритті універмагів і автосалонів, вона часто питала себе: чи доведеться колись пережити щось настільки ж фантастичне у своїй непередбачуваності, як отой тиждень у Атлантік-Сіті. На тумбочці коло її ліжка завжди лежав офіційний бюлетень конкурсу «Міс Америка» за 1949 рік, що був виданий оргкомітетом і весь той тиждень продавався в Атлантік-Сіті: портрети дівчат-конкурсанток, по чотири на сторінку, під кожним фото — опис штату, який представляла конкурсантка, і коротка біографічна довідка. З фотопортрета «Міс Нью-Джерсі» на вас дивилася замріяно усміхнена Дон у вечірній сукні та довжелезних, на шістнадцять дюймів, трикотажних рукавичках, пошитих спеціально під сукню; і напис на охайно загнутому кутику сторінки: «Мері Дон Двайр, 22 р., м. Елізабет, Н.-Дж., брюнетка, представляє штат Нью-Джерсі. Закінчила музичний факультет Упсальского коледжу в м. Іст-Оранж, Н.-Дж., Мері Дон хоче стати вчителькою музики в середній школі. Зріст — 5 футів 2,5 дюйми, очі блакитні, хобі — плавання, сквер-данс, кулінарія. (Ліва зверху)». Проти волі розлучаючись із досі невідомим їй збуренням, вона постійно щебетала про чарівну казку, в яку потрапила дівчина з Гіллсайд-роуд, донька тамтешнього слюсаря-водопровідника, і виступала перед натовпом людей, змагаючись за титул «Міс Америка». Вона сама ледь вірила в те, що зважилась на це.

— Ой, Сеймуре, цей подіум!.. Він такий довгий-предовгий, і ти йдеш по ньому і тільки усміхаєшся…

У 1969 році, коли в Олд-Римрок надійшло запрошення на двадцятиріччя конкурсу «Міс Америка», у якому вона брала участь, Дон, уже вдруге після зникнення Меррі, лежала в лікарні. Був місяць травень. Усе було таке саме, як і першого разу: люб’язний персонал, зручна палата, мальовничий пейзаж за вікном, тільки гуляти ще приємніше, ніж перше: навколо корпусів, де жили пацієнти, пломеніли тюльпани, зеленіли просторі газони, а очі звеселяли пречудові краєвиди. Та це було вже вдруге за два роки, і все довкіл було прекрасне, і коли він приїхав до неї надвечір просто з Ньюарка, щойно підстрижена трава сочилася солодкувато-гострим часниковим ароматом — і саме через те все сприймалося в тисячу разів важче. З цієї причини Швед вирішив не показувати Дон запрошення на двадцятиріччя конкурсу. Справи були кепські: він вислуховував якісь дивакуваті звинувачення на свою адресу та нескінченні ремствування: яка ганьба, що їй кінець, що все її життя пішло під укіс!.. Для повного щастя бракувало тільки «Міс Нью-Джерсі» двадцятирічної давнини.

А потім щось змінилося. З невідомих причин їй захотілось позбутися всього несподіваного, неправдоподібного. Дон перестала відмежовуватися од власного життя.

Героїчне оновлення почалося з підтяжки обличчя в женевській клініці, про яку вона вичитала у журналі «Воґ». Швед, ідучи спати, не раз помічав, як вона стоїть у ванній перед дзеркалом і відтягує вказівними пальцями шкіру на вилицях, а великими стягує те, що висіло навкруг підборіддя, від чого зникали всі природні складки, а обличчя робилося наче виточене з дерева і відполіроване. І хоча чоловік розумів, що у свої сорок п’ять вона виглядає на всі п’ятдесят п’ять, йому й на думку не спадало, що пропозиція від «Воґ»