Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

тиждень його помітили на вулиці Саксаганського, де він котив свій візок між рядами автівок у пошуках добрих сердець та декількох гривень. Конкуренти не любили самодіяльності й тих, хто не платить відсоток до спільної каси. Його попередили. Він не послухав. Його побили, але він знову з’явився на вулицях Києва. Гопка били декілька разів, проте він з лютою впертістю «виходив на роботу». Це тривало до того часу, поки один з тих, хто стояв за жебрацьким бізнесом, не розповів про навіженого ветерана АТО своїм босам.

– Покажи мені його, – сказав один з босів, який теж був на війні.

Їхнє БМВ зупинилося на вулиці Богдана Хмельницького. Гопко сидів у своєму візку на перетині Хмельницького та Володимирської.

– Ось він, – махнув бандит рукою в сторону Гопка. – Зараз я його провчу.

Короткий, сильний удар у печінку змусив його хрипіти й корчитися від болю.

– Затули свого брудного рота! – сказав йому бос, який вже біг до Гопка, викрикуючи на ходу: – Миколо Федоровичу! Рідний мій! Домовий!

Почувши своє батальйонне псевдо, Гопко здригнувся. З війни його ніхто не називав Домовим. Прищуленими очима він почав шукати того, хто його кликав. Він оглядався, аж поки не побачив фігуру, що бігла на нього. І тут він його впізнав.

– Риболов. Саня! Це ти? – Микола Федорович не вірив своїм очам.

– Я, – посміхався Олександр Рибренко на прізвисько Риболов, командир батальйонної розвідки того ж самого славетного батальйону ***, де Гопко був заступником комбата.

– Ти, – посміхався йому Гопко і почав плакати.

– Не треба, Федоровичу. Не треба! Тепер все буде добре. Тепер я знайшов тебе, – заспокоював його Риболов.

– Вибач, Саня. Нині я багато плачу. Таке ось суче моє життя.

– Не кажи дурниць! Не може бути сучим життя у того, хто виніс з поля бою стільки хлопців. Не може!

– Може, Сашка. Ще й як може. Чи думав я колись, що буду ось так… – запнувся він, і сльози знову котилися додолу.

Вони стояли на перехресті двох центральних вулиць, а з неба падав сніг. Повзли й сигналили машини, але вони не зважали на те, бо тільки їм двом було зрозуміти усю гіркоту тих сліз ветерана АТО.

– Ходімо, – сказав Риболов. – Нам є про що говорити.

Він махнув рукою своєму прихвосневі, і той матеріалізувався біля них.

– Підганяй машину, – не дивлячись на нього скомандував Риболов, і той побіг до їхнього авта.

Вони сиділи в затишному ресторані та пили горілку. Від щоденного голоду Гопка швидко «повело», і Риболов наказав везти їх до нього додому.

– Але ж там… – прихвостень вирішив нагадати, що там у Олександра молода, вродлива й доволі вередлива дружина.

– Ти щось не зрозумів, хлопче? Ось цей придурок, як ви мені казали, цей одноногий каліка, як ви його обзивали, мій бойовий товариш, заступник командира батальйону ***. В Пісках він ніс мене пораненого на своїх руках під шквальною артилерією ворога. Ніхто тоді не пішов за нами, що залишались помирати на мерзлій землі донецького краю. Ніхто! А він пішов. Один. Сам. І виніс мене. А потім ще шістьох наших побратимів. Тому стули свого рота і хвойда моя стулить, бо якщо буде щось там балакати, я швидко й справедливо вирішу питання з її новою пропискою. Так само як і з твоєю. Набирай її та поясни всю ситуацію. Ти ж мій референт.

– Хто?

– Дід в пальто. Роби, що кажу! – гаркнув на нього Риболов.

Він узяв сплячого Гопка під руку і пересадив зі стільця у його інвалідне крісло.

– Нічого, Федоровичу. То все дурня! Ти отримаєш те, що заслужив по праву. Даю тобі слово!

Поволі Гопко почав оживати, відчувати, насолоджуватися й дихати на повні груди. У березні Риболов отримав протез зі США, що замовив через тиждень після зустрічі з Миколою Федоровичем. Гопко вчився ходити і за місяць уже встиг забути про інвалідне крісло й жебракування. Він жив у окремій двокімнатній квартирі на Солом’янці, одягався у чисте і нове, їв справжню їжу, а не китайську хімію. Він знов угледів у собі людину.

Щотижня, у неділю, Гопко йшов до Володимирського собору і довго стояв перед іконами, дякуючи Богу та благаючи здоров’я для Риболова й спокою для усіх його загиблих побратимів. Він роздавав милостиню жебракам, але тільки тим, хто справді на це заслуговував.

– Жебрацтво така ж професія, як і всі інші. І тільки одиниці займаються нею непрофесійно, а виключно у стані відчаю. Вони соромляться і себе, і свого зайняття. Саме таким і варто подавати, – розповідав пізніше Мирону Гопко.

Микола Федорович знав, що Риболов займається чимось не зовсім законним, але до часу не ставив зайвих питань у надії, що той першим розпочне розмову. Так і сталося.

Вони сиділи за столом у квартирі Гопка, й Риболов був п’яним. Його сп’яніння не було агресивним. Ні. Воно стирчало з самої душі, яка навіки стала відкритою раною, що вже ніколи не загоїться, а кровитиме й нагадуватиме про ту війну, якої не було б, якби українці обирали собі гідних правителів.

– І я став бандитом. Розумієш, Федоровичу, бандитом! Не кращим, аніж усі ті, проти кого ми з тобою воювали, – казав Риболов і наливав собі нову чарку.

Гопко не заважав йому, не засуджував, а тільки слухав сповідь цього розвідника й відчайдуха, котрий готовий був іти на смерть за своїх та свою країну.

– Спершу, коли я повернувся, то активно включився у волонтерську та активістську діяльність. Ми згрупувалися з хлопцями, допомагали переправляти вантажі, звільняти наших з полону, підказували новеньким, що і як у тому пеклі. А далі почалося життя в бюрократії. Я зрозумів, що Майдан нічого не змінив. Абсолютно! Коли я почав оформляти собі земельну ділянку, як учасник АТО, виявилося, що я на таку не тільки не заслуговую, але й мене взагалі не було на тій війні. Доброволець не зовсім воїн, бо його дані не лежать під пилом міністерських архівів. Так мені і сказали. Крім того, мої потуги збіглися в часі з тією справою про мародерство. Ти маєш її пам’ятати.

Звісно, Гопко пам’ятав ту справу. Не так давно вона трапилася, аби її забути.

Мародерство та війна – як ті нерозлучні подруги, що немислимі одна без іншої. Якщо про війну усі говорять відкрито, то про мародерство намагаються мовчати, ховати його за вибухами та похоронками на солдат, подвигами і жертовністю тих, хто проливає кров.

Випадок з їхнім батальйоном не був одинокий