Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Замість убитих ними сепаратистів Росія висилала нових, і вони були змушені вертатися, аби демонструвати свою силу та право господарювати на своїй землі. За чотири роки ще три масштабні вилазки і сім загиблих з української сторони.

Конфлікт на Донбасі було заморожено. Захід втомився від війни та відсутності реальних змін в Україні. Росія отримала особливий статус для окупованих територій та замінила своїх людей на більш адекватних, з якими офіційний Київ міг вести діалог.

Після Мінську-2 були Мінськ-3, Мінськ-4 та Мінськ-5. Затим до переговорів приєдналася Польща, що завжди пестила свій інтерес. Навіть коли перебувала під гнітом Російської імперії, а далі – Радянського Союзу.

Хоч як намагалася Україна домогтися відновлення контролю за власним кордоном, вона отримала лишень часткову перемогу. Росія не могла піти на повноцінне відновлення українською стороною контролю над кордоном, адже в кордоні була слабкість Кремля, яка б нівелювала його силу та владу на українських територіях, ознаменувала б поразку, чого президент тієї держави не міг допустити за жодних обставин. З програшу його пропаганда виліплювала, наче з глини, перемогу. Кволу, нечесну ілюзію, в яку ще вірила переважна більшість росіян. Москва продовжувала брехати, і дійшло вже до того, що на одній з чергових зустрічей міністр закордонних справ України спитав свого російського колегу:

– Скажіть мені, як чоловік чоловікові: вам це не набридло?

У відповідь той промовчав, а далі почав нести якусь чергову нісенітницю, і українець не стримався, згадавши юнацьке захоплення боксом, добряче врізав по нахабній російській пиці, чим ледь не зірвав підписання чергової «мирної» угоди.

Все це не минуло безкровно. Українці не погодилися з таким станом речей. В очах добровольців стояло одне питання: за що гинули вони та їхні побратими, коли Донбас так і зостався неукраїнським? В державі почалися арешти, зачистки, перестрілки, спроби нових Майданів, замахи та вбивства. За мовчазної згоди Вашингтона та активної прихованої підтримки Москви Київ спромігся впоратися з відчайдухами, які вірили в Україну, в її незалежність та унітарність, а отримали щось подібне до колишньої Югославії. Що ж стосується Криму, то він так і залишився анексованим. Росія не пішла з півострова, розбудовуючи власну військову базу та нехтуючи туризмом, інвестиціями й місцевим населенням. Татар приборкали, незгідних вислали й арештували. Залишилася маса безправних рабів, які весною 2014 року так пишалися новенькими російськими паспортами.

Гопко дивився на все це і тихо плакав, стискаючи свої давно немиті кулаки, перебираючись з лавки на вокзал, з вокзалу до притулку, з притулку на вулицю, з вулиці знову на лавку. Дедалі частіше йому снилося його радянське дитинство, коли він був щасливим і безтурботним, а батьки – здоровими і живими. Бувало, він підкочував у своєму інвалідному кріслі до будинку, де колись жив, і шпигував за давніми знайомими, їхніми дітьми та власною родиною, яка відмовилася від нього.

– Підеш – можеш не повертатися, – сказала йому дружина, коли він вперше зібрався на Донбас.

Він і не повернувся. Він назавжди залишився там, зі своїми хлопцями, з жахом тієї війни, яка перекреслила життя багатьох.

Гопко змирився з тим, що ніколи вже не матиме ноги. Єдине, з чим він не міг змиритися, це те, що його нога, як і ноги та руки тисяч українських солдат, не будуть відомщені. Гопко дивився телевізор, спостерігав за вулицями Києва, мирним життям, яке не вірило у війну, бо вона була занадто далека від затишку домівок і повсякденних турбот киян.

Зростали ціни, стогнав народ, а пихаті казнокради й надалі літали чартерами з коханками й коханцями, забуваючи прийти до парламенту в момент прийняття доленосних для країни рішень, але сумлінно відвідуючи усі телевізійні ефіри, аби похизуватися своїми ситими щоками з бронзовою засмагою та замудрими сентенціями про державу, які не мали нічого спільного з їхнім життям та діями.

Країна зубожіла, люди дичавіли, влада багатіла й жила в іншій реальності. Після Майдану нічого не змінилося. Стало ще гірше. Крихка незалежність і такий самий крихкий суверенітет руйнувався, сильні світу цього крутили-вертіли українських владарів на власний розсуд та виключно у власних інтересах, ті ж тільки крали, переслідуючи таку саму мету, як і усі їхні попередники. Не згодних з діями влади називали «агентами Кремля», патріотів садили у тюрми, а на волі залишалися всі ті, хто приклав свої пустотливі рученята до розрухи, війни, смертей та величезних зовнішніх боргів.

Теплим вогником надії гріла українські серця ситуація в Росії. Король насправді виявився голим. Федерацію хитало, економіка летіла в прірву, забиті, п’яні від самогону та присмаку крові люди жили у клітці, а російська влада й надалі продовжувала плекати ненависть до всього неруського. На ненависті вона й трималася. А ще – на репресіях, цензурі й шизофренії, яку породжував її страх бути скинутою з Москворецького мосту. Підступний і одночасно мудрий Китай та хтива Японія не втрачали часу та шансів, аби відірвати свої шматки. Сибір, Курили, Далекий Схід – все це після 2015 року де-факто перестало бути російським. Проте найефективніше діяло ЦРУ, займаючись внутрішньою дестабілізацією регіонів РФ та розвалюючи це квазіутворення, яке могло бути повноцінним виключно у вогнях війни, але ніяк у затишку миру та економічного процвітання.

Трибунал щодо збитого «Боїнга» теж робив свою справу. Світова спільнота побачила справжнє обличчя Росії – жадібне, брехливе, жорстоке, садистське, цинічне й неповноцінне. Таке обличчя буде тобі посміхатися, а руками вбивати твоїх дітей, запевняти у щирій дружбі та лізти через паркан на твою територію, аби щось звідти поцупити.

Полетіли голови вбивць, причаїлися російські злодії-чиновники, гучніше залунали невдоволені голоси соратників, звужувалося коло навколо сатрапа. Проте жила ще «партія війни», яка розуміла, що, програвши цього разу, вони програють усе. І вирішила та партія стояти до кінця, не усвідомлюючи, що той кінець вже досить близько і йде він тихо, непомітно, але впевнено й сміливо з усіх кінців їхньої недолугої імперії, аби покінчити з маячнею покидьків, що сіяли саму лише смерть.

Просити милостиню він почав не одразу. Після госпіталю ним займалися волонтери. Гопко не зблизився з жодним із них, а на всі питання про війну відповідав однією лишень фразою: «Так, я був на війні».

Його почали оминати, він дратував своїм тяжким характером та незговірливістю. Приїхавши одного зимового ранку до волонтерського пункту, Гопко зрозумів, що той переїхав, а куди, ніхто й не знав. Микола Федорович не мав власного мобільного телефона й контактів тих, кому він міг би зателефонувати. Так він опинився під синім небом, з якого йому на голову сипав білий сніг.

За