Василь Миколайович Шкляр - Характерник

Березова кора від ударів швидко репала, кришилася, тому Казатул замість ламкої «спини» сам виготовив людське ганчір’яне опудало з головою й ногами. Вправлятися на опудалі набагато зручніше. Будучи сином шевця, Казатул умів працювати зі шкірою, він сам робив досконалі канчуки, сирицеві тріпачки, вузлуваті батоги з трьома хвостами. Дерев’яні руків’я до них Казатул запропонував замінити на плетені з реміння «колодки», вони щільніше тримаються в кулаці. З різками Казатул теж був проворніший за Хлєбосолова. Він помітив, що підстаркуватий майстер тримає березові дубці не у вологому місці, через те вони швидко розсихаються, втрачають вагу і гнучкість. До того ж Казатул порадив складати в каральний жмут не десять різок, а щонайменше п’ятнадцять і перев’язувати їх у трьох місцях, тоді вони і тримаються довше, і завдають дошкульнішого удару.

Хлєбосолов спершу сердився, що яйце повчає курку, але загалом тішився учнем і, будучи добросовісним катом, як усі поважні заплічні майстри, звернувся до Розбійного приказу, щоб Казатулові подвоїли «колічество кормових денег»[85], оскільки на час навчання йому призначили лише мізерну харчову пайку арештанта. Завершивши свою тонку науку четвертуванням, зокрема усіченням голови (тут також прислужилося Казатулове опудало з намальованими на потилиці хребцями), майстер Хлєбосолов передав заплічне ремесло в надійні руки і з почуттям виконаного обов’язку відійшов на спочинок. Перед тим Казатул з певним острахом запитав у вчителя, куди ж він тепер піде, на що Хлєбосолов відповів, що подасться або в монастир, або сторожуватиме десь при тюрмі.

Після того Казатул став головним заплічним майстром Москви і виконував свою роботу добросовісно, ба навіть з любов’ю. Що відоміший і небезпечніший був злочинець, то більше задоволення отримував Казатул. Адже, знищуючи одного головоріза, він мстив за погублені душі сотень, а то й тисяч людей. Найбільшою подією для нього стало четвертування розбійника Степана Разіна, чию голову, руки й ноги Казатул сам розвішував на Болоті. Під час страти Разіна на царській башті Кремля стояв сам государ Олексій Михайлович. На смертну кару дрібних лиходіїв він не дивився, був м’якосердий, тому й дістав лагідне прізвисько Тішайший, але ось знов підоспіла година, коли вседержитель неодмінно споглядатиме роботу Казатула. Страта самозванця ще жодного царя не лишала байдужим, адже ці ошуканці, зазіхаючи на їхнє святе ім’я і трон, приносять найбільшу смуту в державу.

У Казатула вже свербіли руки відтяти лиходієві голову, та виникла проволока — несподівано для такого випадку в Розбійному приказі постановили (чи не з волі самого царя Олексія Михайловича?) відбути перед стратою стадію каяття. Самозванець мусив провести десять днів у покаянній ізбі — тиждень постити, відтак сповідатися, каятися, а потім, залежно від щирості каяття і на розсуд попа-сповідальника, міг навіть прилучитися до Святих Тайн.

Добре, що не веліли ще пузо медом помазати, подумав Казатул, сидячи за своїм столом «Под пушкой». Коров’ячі очі сьогодні йому не смакували, вони тхнули застояною кров’ю. Казатулові ввижалося, що вони, ті очі, злякано вирячилися на нього і він ковтає тваринячий переляк. Лойова свічка над його столом теж смерділа яловою тухлятиною.

Раптом у кабаку почувся незвичний гамір. Казатул трішечки відхилив завіску й побачив крізь щілину, що «під гармату» ввалився гурт козаків — напевно, із тих, що привезли із Запорожжя лжецаревича Симеона та й досі шукають у Москві чи то вчорашнього дня, чи пригод на свою матню. Казатул не раз бачив у кабацькому чаду запорожців, що приїздили з чолобитною до Малоросійського приказу чи й до самого царя, до якого їх не підпускали бояри: козаки спершу п’ють, потім усі як один закурюють люльки, тоді співають, а далі невгадано, що кому стрельне в голову. Можуть, наславши ману, розрахуватися ґудзиками замість грошей — і ніхто того не помітить, можуть затіяти бійку, потрощити посуд, перекинути кабак догори дном і звітритися, наче їх тут ніколи не було, наче вони приснилися. На таких управи немає. Якби Казатулова воля, він цих вітрогонів не підпускав би не те що до царя, а й до самої Москви.

Ось і цього разу ще не пили, не співали, ще Казатул знехотя доїдав коров’ячі очі, щоб не пропало добро, а вже котрийсь волоцюга відхилив завіску і встромив у пройму поголену голову з оселедцем.

— Можна?

Казатул розгубився. Взагалі-то не він запровадив цей дурний звичай сахатися заплічних майстрів, як прокажених. Так, триматися від нього треба чимдалі, але тільки зі страху й шаноби, а не через допотопні забобони про нечестивість «мерзенного ката». У запорожців, видно, таких пересудів не було, тому цей козак дивився на нього приязно і з цікавістю.

— Як тебе звуть? — спитав запорожець, шукаючи очима, де сісти, але другого стільця тут не було.

— Казатул.

— А я Максим Щербак. Може, чув?

Казатул знизав плечима. Чи не зрозумів, про що його запитують, чи ніколи не чув про Максим Щербака.

— Це ти страчуватимеш самозванця? — поцікавився запорожець.

— Чєво?

— Самозванця… ти каратимеш?

Казатул здогадався, про що той питає, але від здивування тільки роззявив широкого рота — запорожець уже сидів на стільці проти нього й усміхався ще приязніше.

— Й-я, — сказав Казатул.

Максим Щербак розпитав у нього, коли це буде.

Казатул сказав, що 17 вересня і про це знає вже вся Москва. Скрізь тільки й мови, що про страту самозванця.

Столом протупотіла зграйка тарганів, але їхній тупіт чув лише Максим Щербак.

— Жаль, — зітхнув він.

— Нєужто ліходєя жалко? — з підозрою спитав Казатул.

— Та ні. Жаль, що нас там не буде, бо ми завтра від’їжджаємо.

У кабаку по той бік завіски раптом почулася пісня:

Козак від’їжджає, дівчинонька плаче —

Куди їдеш, козаче?

Це курінний Добривечір затяг густим басом, а йому тонко вторили на дівочий голос Тхорик, Іваник і Вовкотруб:

Козаче-соколе, візьми мене із собою

На Вкраїну далеку…

— Мої вже співають, — задоволено сказав Максим Щербак.

— Ліш би нє буянілі.

— Може, вип’єш із нами?

— Нє положєно. Да я і нє п’ю.

— Чого ж так? — спитав Максим Щербак. — Слабий?

— Рука должна бить твьордой і точной.

— Покажи.

— Что?

— Руку.

Казатул завагався, не знаючи, як він повинен показати руку, але трохи подумав і виставив правицю долонею вперед.

— Віш?

— Ого! — вигукнув Максим Щербак і несподівано взяв Казатулову руку в свою.

Заплічний майстер здригнувся. Уже вісім років ніхто з людей не торкався