Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

У відповідь почулося гарчання. Вовк кілька разів хльоснув по боках хвостом. Він готувався до нападу.

— Батьку! — крикнув Северин розпачливо.

Вовк кинувся на нього.

«То страшна, скалічена потвора, у підвалинах якої жевріє людська свідомість. Вона намагається заглушити її, полюючи на людей, упиваючись їхніми життями. Страшне чудовисько, в якому треба бачити лише небезпечного ворога, а не колишнього брата. Його потрібно вбити заради нього самого».

Вовк стрибнув.

Зараз Ігор уб'є його та зникне в хащі, аби продовжити полювання на людей, але тепер без жодного списку. Зараз...

Рука Северина, що досі тримала батьківського ножа, подалася вперед, сама, без наказу, як тренувалася робити тисячі разів. Він дивився, ж сріблястою рибиною лезо зривається у політ та пірнає вістрям хижакові між груди.

Передні лапи ударили Северина в плечі, повалили на землю. Він забився спиною, схопив вовка за шию та стиснув її. Вовк кілька раз люто смикнувся і ослаблені полоном руки зіскочили. Вовк завмер із роззявленою пащекою. На обличчя впала тепла слина. От і все, подумав Северин.

Погляд зустрівся з багряними очима. Очі кліпнули.

Северин відчув, ж на нього струменить кров з-під срібного ножа. Важке тіло вовка розм'якло та безвільно повалилося набік.

Гаряча кров.

— Батьку! — закричав Северин, підвівшись навколішки.

Вовче тіло пішло хвилями, налилося новою формою, з хрускотом виросло. Хутро репнуло, кінцівки стрімко перетворилися на людські. Шкіру вкривали численні рани.

Ігор ковтнув повітря, немов після глибокого пірнання, і розплющив очі. Власні очі.

Про що думає людина в останні секунди життя? Боїться? Жалкує? Молиться? Згадує найкращі миті? Підбиває підсумки? Плекає надію? Намагається відвернути невідворотне?

Секунди, яких раніше не помічав, перетворюються на дорогоцінний скарб. Смерть, яка здавалася примарною на далекому обрії, раптом стоїть перед тобою.

Поряд із нею забувається неважливе і чіткими обрисами постає головне. Лишаються останні слова, які потрібно промовити, слова, що стали найголовнішим підсумком, до чого, зрештою, звелося твоє життя.

Батько подивився на Северина, спробував підняти руку до ножа в грудях, але та ледь поворухнулася і безсило впала на траву.

— Ольга, — прохрипів Ігор.

Разом з ім'ям із рота пролилася кров, потекла по щоках, заблищала на бороді. Ігор задихав швидко, наче йому не вистачало повітря. Пальці рук судомно шкрябали землю.

Северин стояв навколішках, забувши всі чари крові, яким його навчали. Він безсило плакав, розтираючи сльози по обличчю, та говорив швидко:

— Батьку... Не помирайте... Я тут...

Він вибачався за всі свої провини. Обіцяв стати кращим. Клявся ніколи не розчаровувати. Просив не залишати його і намагався докричатися до батька.

Ігор не чув.

В останні миті життя старший Чорнововк не дивився на сина. Його очі бачили жінку, зі смертю котрої він так і не змирився.

— Оля-а-а, — прохрипів Ігор.

І випустив останній подих.

***

Усюди роїлася темрява. Багряні очі виблискували примарними ліхтарями. Стіл стояв порожній, на темних дошках змінювалися химерні знаки.

— Прийшов так скоро? — спитав Ґаад.

— Я не збирався приходити, — почав було Северин і замовк. Як його сюди занесло?

— Але ж прийшов, — розвів руками господар.

— Я... я не знаю, як опинився тут.

Ґаад кілька секунд вивчав його. Погляд багряних очей пронизував наскрізь. Раптом Ґаад розсміявся. В унісон зі сміхом вибухнув грім. Від несподіванки Северин здригнувся.

— Зате я знаю.

Ґаад зааплодував, і від кожного оплеску його долонь темряву розрізала сяйлива змійка громовиці.

— Щиро вітаю, мужній характернику, — заговорив Ґаад, очі його світилися яскравіше. — Тирана скинуто. Ти довів, що кращий за нього. Це природний хід речей: молоді убивають старих, свіжа кров змінює...

— Стривай! — перебив Северин. — Про що ти кажеш?

Він схопився долонями за скроні, закрутив головою. Якого біса він потрапив до Потойбіччя? Навіщо він тут?

— Славетний переможець звіра, — провадив Ґаад. — Диви тільки, аби це не засмутило в тобі власного Звіра...

Його очі, чаклунські рубіни, виповнювалися сяйвом.

— Переміг запеклого ворога! Гідний здобуток. Сама його тінь змушувала тебе тремтіти, самі тільки спогади збурювали серце... Той, кого ти ненавидів і разом з тим боявся так сильно, що не насмілювався цього усвідомити.

Ти радий? Зізнайся.

— Я...

— Люди жалюгідні, але водночас сильні. Ваша кров така дивна та життєдайна, — очі Ґаада засліплювали багрянцем. — Радій, Северине! Віднині жахіття позаду. Тепер ніхто і ніколи не змусить тебе почуватися малим нездарою... А якщо спробує, то ти тепер знаєш, що робити, чи не так?

— Замовкни! — крикнув Северин, затуляючи вуха.

Ґаад розреготався вдруге, його очі згасли та з хрускотом розлетілися на друзки. Обличчя розтеклося, риси розпливлися, заструменіли, закрутилися та перетворилися на Ліну.

Він знову стояв біля хати Соломії. Ліна була засмученою: під відьминими очима залягли темні кола, шкіра була хворобливо-блідою, волосся розкуйовджене.

Дівчина зміряла Северина байдужим поглядом.

— Знову припхався, — вона похитала головою. — Який ти нікчема! Невже не маєш крихти почуття власної гідності?

— Я не збирався приходити! — запротестував Северин.

— Ладна собі очі виколоти, аби тебе не бачити, — стомлено промовила Ліна. — А може, ти мене просто вб'єш, як убив власного батька?

У її руці зблиснув ніж зі срібним лезом.

— Це так просто! Один рух, і людини, яка завдала болю, не стало. Болю не стало. Дуже легко. Відповідь на всі питання! Візьми, Северине.

Вона простягла йому ножа, але юнак відсахнувся.

— Ні!

— Тюхтій, — презирливо кинула Ліна.

Та встромила лезо собі в груди.

Северин заціпеніло спостерігав, як на льоні розквітає кривава пляма. Ліна тихо скрикнула, заточилася і з посмішкою впала до його ніг.

— Тепер ніхто не