Френк Херберт - Діти Дюни

тіней дюн і нерухомо припавши до землі, коли пошукова група обминула її з південного боку. Її охопила жахлива певність: хробак забрав тигрів і тіло Лето, а попереду небезпека. Він пішов, її брат-близнюк зник. Вона відкинула сльози й розпалила гнів. У цьому була чистою фрименкою. Знала це й насолоджувалася цим.

Зрозуміла те, що казали про фрименів. У них начебто немає сумління, його втрачено у полум’ї помсти тим, що довгий час ганяли їх з планети на планету. Це, очевидно, нісенітниці. Лише найпримітивніші дикуни не мають сумління. Фримени мали високорозвинене сумління, що концентрувалося довкола їхнього процвітання як народу. Вони лише зовні видавалися грубими — так само, як чужаки видавалися грубими фрименам. Кожен фримен дуже добре знав, що спроможний на брутальні вчинки, за які не відчуватиме провини. Фримени не відчували провини за вчинки, які викликали б таке почуття в інших. Їхні ритуали звільняли їх від почуття провини, яке в іншому разі могло б їх знищити. У глибині свідомості вони знали, що кожен переступ можна, принаймні частково, приписати добре розпізнаваним обставинам: «занепадам влади», «природженим злим нахилам», притаманним всім людям, або ж «невезінню», яке кожна обдарована чуттям істота спроможна розрізнити як суперечність між смертною плоттю та зовнішнім хаосом Усесвіту.

У цьому контексті Ганіма почувалася чистісінькою фрименкою, дбайливо виплеканою розширенням племінної брутальності. Потребувала лише цілі — і цією ціллю, очевидно, був Дім Корріно. Прагнула побачити кров Фарад’на, пролиту на землю біля її ніг.

Над канатом її не чекав жодний ворог. Навіть пошукові групи пішли деінде. Вона перетнула воду, йдучи по земляному містку, крадькома проповзла крізь високу траву до прихованого виходу з січі. Раптом перед нею блиснуло світло, і Ганіма розпласталася на землі. Виглянула крізь стебла гігантської люцерни. Якась жінка зайшла ззовні до прикритого переходу, а хтось не забув обладнати цей перехід так, як має бути обладнаний кожен вхід до січі. За неспокійних часів кожного пришельця до січі вітали яскравим світлом, що засліплювало його й давало вартовим час на рішення. Але таке вітання не мало поширюватися аж на пустелю. Якщо світло видно звідси, значить, зовнішні завіси з водними печатями розсунуто.

Ганіма відчула крихту гіркоти через те світло — порушення січової безпеки. Всюди знайдеш звичаї цих фрименів у мережаних сорочках!

Світло далі падало віялом на землю біля підніжжя скелі. З темряви саду вибігла молода дівчина, у її рухах було щось тривожне. У переході Ганіма бачила яскраве коло з райдужним ореолом, у якому кружляли комахи. Світло вихопило з пітьми дві постаті — чоловічу й жіночу. Чоловік і жінка трималися за руки, дивлячись одне одному в очі.

Ганімі ця пара здалася якоюсь підозрілою. Не були схожими на коханців, що знайшли для себе кілька хвилин, ховаючись від пильних очей. Світло довкола них у переході було аж надто яскравим. Вони розмовляли на тлі цього осяйного світла, що відкидало їхні довгі тіні. Будь-хто міг одразу ж помітити їхні рухи. Час від часу чоловік вивільняв руку. Рука швидким і скрадливим рухом з’являлася на світлі, а тоді знову поверталася в пітьму.

У темряві довкола Ганіми лунали самотні крики нічних створінь, але вона закрилася від них, щоб не відволікали.

Що не так із цією парою?

Рухи чоловіка були такими статичними, такими обережними.

Він обернувся. Світло, відбите від жіночої сукні, осяяло його, показавши грубе червоне обличчя з великим прищавим носом. Ганіма глибоко вдихнула, безмовно розпізнавши його. Палімбаша! Він онук наїба, чиї сини полягли на службі Атрідам. Обличчя — і ще одне, те, що відкрилося, коли він обернувся, а його накидка колихнулася, — змалювало Ганімі повну картину. Під накидкою був пояс, а до пояса прикріплена коробочка з блискучими клавішами та циферблатами. Це, без сумніву, інструмент тлейлаксу чи іксіан. І це мусив бути той передавач, який вивільнив тигрів. Палімбаша. Отже, ще одна наїбська родина перейшла на бік Дому Корріно.

Хто ж та жінка? Байдуже. Жінка, яку використовує Палімбаша.

Мимоволі у свідомості Ганіми з’явилася думка Бене Ґессерит: «Кожна планета має свій період, і кожне життя теж».

Вона добре згадала Палімбашу, спостерігаючи за ним і тією жінкою, роздивляючись передавач і скрадливі рухи. Палімбаша викладав у січовій школі. Математику. Цей чоловік був математичним неотесою. Намагався витлумачити Муад’Діба за допомогою математики, аж доки Духівництво його не осудило. Був поневолювачем думки, а це поневолення можна було дуже просто зрозуміти: передавав технічне знання, не передаючи цінностей.

«Я мала б запідозрити його раніше, — подумала вона. — Були всі ознаки».

Тоді з їдким стисканням у шлунку виринула думка: «Він убив мого брата!»

Вона змусила себе заспокоїтися. Палімбаша убив би і її, якби вона спробувала пройти повз нього у цьому прикритому переході. Тепер вона зрозуміла причини цього нефрименського освітлення, що видавало таємницю прихованого переходу. Стежили при світлі, щоб перевірити, чи жодна їхня жертва не втекла. Мабуть, тяжко їм так стояти, чекаючи в непевності. Побачивши передавач, Ганіма зрозуміла жестикуляцію чоловіка. Палімбаша часто й сердито натискав одну з клавіш передавача.

Присутність цієї пари багато про що сповістила Ганіму. Схоже, при кожному вході до січі в глибині ховався подібний чатовий.

Пил залоскотав їй у носі, і вона почухала його. Поранена нога все ще пульсувала, а права рука боліла так, що аж пекла. Пальці на ній задерев’яніли. Якщо дійде до ножів, доведеться тримати клинок лівою рукою.

Ганіма подумала, чи не застосувати їй мауля-пістоль, але його характерний звук, напевне, приверне небажану увагу. Треба знайти інший спосіб.

Палімбаша знову відвернувся від входу. На тлі світла виднілася його темна постать. Жінка розмовляла, весь час позираючи в пітьму за переходом. Схоже, вона мала натреновану пильність: відчувалося, що знає, як вдивлятися в тіні краєм ока. Отже, вона була не просто корисним знаряддям. Вона була учасницею глибшої змови.

Тепер Ганіма згадала, що Палімбаша прагнув стати каймакамом[22], політичним правителем під владою Регентства. Він мав би бути частиною більшого плану, це ясно. З ним мусить бути багато інших. Навіть тут, у Табрі. Ганіма спробувала розібратися в щойно посталій проблемі й розв’язати її якимось чином. Якби вона зуміла піймати одного з цих чатових живцем, поплатилося б багато інших.

Посвистування тваринки, що пила з канату, прикувало увагу Ганіми. Природні звуки й природні речі. Пам’ять пробилася крізь дивний бар’єр тиші в її свідомості та знайшла жрицю з Джауф, яку Сіннахеріб забрав у ассирійський полон. Пам’ять цієї жриці підказала Ганімі, що слід зробити. Палімбаша та його спільниця були звичайними дітьми, вередливими й небезпечними. Нічого не