Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

З того часу як потрапила у Спіріт Лейк, я не вірила, що зможу прожити таку прекрасну мить, — прошепотіла Олена.

Лише кілька найсміливіших сонячних променів проникло через двері, зроблені з гілля Тож у гроті панували густі сутінки. Тихо долинав шум падучої води. У повітрі висіла задуха, та вони не зважали на це, раді, що нарешті опинилися в обіймах один одного.

— Я знову поговорю з батьками, — пообіцяв Александр. — Я розповім їм твою історію, як розказав Жозефу, сподіваючись, якщо вони знатимуть про ті злигодні, через які ти пройшла, то зможу переконати їх запросити тебе жити в Амосі. Тоді ти могла б щось зробити, аби визнати твій шлюб не чинним. Зрозуміло, що задля збереження добропорядності, ти не зможеш жити в моїх батьків, але хтось у селі погодиться здати житло тобі з Віталієм. Не всі там шовіністи. Є й такі, що вміють розрізняти що до чого. Віталій ходив би до школи, і, я впевнений, що сестри з монастиря були б раді, якби ти погодилася викладати музику їхнім учням.

То були хороші мрії. Олена мовчки слухала. Вона мала схожий план, до того, як Петро... Та намагалася не думати про сумне у цю мить.

— Якщо ти згодна, — запропонував Александр, — ми можемо тут час від часу зустрічатися. Достатньо визначити день і час.

— Уранці, як сьогодні — найкраще. Чоловіки пішли на роботу, а жінки зайняті вранішніми турботами й менше звертають увагу, хто куди йде і коли повертається.

— Для мене це теж найкращий час. У магазині наплив відвідувачів починається ближче до обіду.

— Я так мріяла про цю мить, — проказала Олена, дивлячись у вічі Александру, — що мені важко повірити, що ти тут. Я хочу закарбувати в пам’яті цю мить, щоб згадувати її, коли мене посяде самотність.

Александр пригорнув її до себе й ніжно торкнувся її губ. Вона заплющила очі, і її душа занурилася в щастя. Її вперше цілував чоловік, а вона була закохана в нього. Для них починалася чарівна подорож, в якій, вона сподівалася, життєві вітри будуть відтепер попутними для них.

На жаль, час спливав.

— Маю повертатися до Абіґаль? — вибачилася Олена, з важким настроєм вивільняючись із його обіймів.

— Пообіцяй, що ми ще побачимося, — сказав Александр підводячись.

— Обіцяю!

Спраглі один до одного, вони востаннє кинулися в обійми один одного.

— Призначаю тобі побачення першого вересня, у цей самий час.

— Прийду, — запевнила Олена. — Хіба щось стане на заваді. Я не завжди сама контролюю, коли можу відлучитися...

— Якщо тебе не буде, я прийду наступного дня. Ну, і розраховуватимемо на Розен у нашому спілкуванні.

Вийшовши з грота, Олена пішла спиною вперед — не хотіла втратити жодної миті їхньої близькості. Поцілувавши його здаля, вона повернулася й побігла до Абіґаль, яка чекала на вирубці.

Альфред Лєпін вийшов із магазину й побачив Розен у компанії мадам Дюран. Вони поверталися від породіллі. Розсталися вони на вокзальному пероні, де жила повитуха. Індіанка була рада бачити Альфреда, до якого поспішила приєднатися.

— Може, підвезеш мене? — запитала вона.

— Звичайно, — мовив Альфред, допомагаючи їй забратися на віз.

Індіанка влаштувалася біля нього на передньому сидінні.

— На заході з’явилося кілька хмаринок. Сподіваюся, вони принесуть нам дощ. Як думаєш, Розен?

Молода індіанка не дуже знала Альфреда, але їй здалося, що його тон відрізнявся від того, яким він говорив, коли вони бачилися в присутності Етьєна.

— У тебе все добре вдома? — поцікавилася вона.

Чоловік промовчав, і вона не наважилася запитати ще раз. Під’їхавши до розвилки, де вона мала сходити, Альфред зупинив упряжку.

— Моя дружина Бланш сказала мені, що ви з Етьєном говорили про одруження.

— Правда, кивнула Розен, — явно радіючи. — Ми кохаємо...

Альфред перебив її.

— Я ніколи не погоджуся, щоб мій брат одружився з індіанкою! Відколи померли наші батьки, я завжди піклувався про нього, а такий союз принесе йому тільки нещастя.

Молоду жінку це неабияк приголомшило, вона дивилася на нього і нічого не розуміла. Етьєн запевнив її, що Альфред із дружиною тільки радітимуть їхньому рішенню.

— Діти, які у вас народяться, будуть метисами, а ти, як і я, добре знаєш, що таким людям немає місця в нашому суспільстві. З твого боку буде чистим егоїзмом наполягати на одруженні з моїм братом.

— Саме він запропонував мені стати його дружиною!

— Кохання засліплює! Коли здоровий глузд повернеться до нього, буде вже пізно, на світ уже з’являться бідні нещасні, а ви ніде не почуватиметеся вдома. Усі знають, що індіанці, які одружуються з білими, мусять покинути резервацію, а на тих, хто ділить життя з індіанцем, косо дивляться всі франкоканадці. Їх зневажають, і живуть вони у скруті.

Оніміла, Розен мовчала.

— Ви — людина розумна. Ми з Бланш любимо вас. Подумайте над тим, що я щойно сказав. Якщо одружитесь, від вас відвернуться всі, і ви ніде не будете щасливими.

Мовчки індіанка зійшла з воза й пішла, не обертаючись, у бік узлісся. Альфред потягнув за віжки й надто швидко рушив коней, сподіваючись, що Розен зрозуміла те, що він сказав, тобто що він не хоче бачити індіанку членом своєї сім’ї. З мезальянсів ніколи нічого путнього не виходило. Етьєн відкупив у нього сусідню ділянку, але він відмовляється бути сусідом індіанки й орави її маленьких метисиків.

Нещасна, Розен повернулася до селища в резервації. До цього часу їхнє з Етьєном Лєпіном кохання здавалося їй найкращим, що було у світі. Звичайно, у неї були певні сумніви, тому що вони різних рас, але вони обоє вірили, що сила їхньої любові змусить їх зникнути. Етьєн був гарним, добрим і кохав її. А ще, коли говорив про в’язнів, зачинених у Спіріт Лейку, то завжди доброзичливо, що свідчило про те, що він звертав мало уваги на національні відмінності. Тож і вона вважала самозрозумілим, що не існує ніяких перепон для їхнього шлюбу. Однак й Альфред не дуже помилявся. Потрібно думати і про дітей, що народяться у їхньому шлюбі.