Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

– По золотому за тебе і рабиню, і три золотих за смердючку, – він ткнув пальцем у Блукса, що зіщулився від страху. – Якщо немає грошей, то я з нього на твоїх очах шкуру здеру. – У руці Туул`к`Тора блиснув ніж.

Так, навіть якби зі мною була качалка, то врізати не встигла б. Герман таки мав рацію, вони народжуються з клинками.

– Тримай, – тролиця витягла монети з гаманця і простягнула їх здивованому темному. – Ми можемо йти?

Ельф смикнув вухом. Задзвеніли кільця сережок.

– Ну-у-у-у, – простягнув він, – якщо вам так не терпиться розлучитися з грішми, то, ласкаво просимо до Вайге-Нору!

І ми увійшли до столиці темних ельфів. Двері з грюкотом миттєво зачинилися за нашими спинами. Від удару бідолашний Блукс застрибнув на ногу Кхибрі й обвив її руками та ногами. Охоронець скривився, але нічого не сказав, лише пішов на свій сторожовий пост – у будку, прикрашену чорними маками.

Я глянула вперед і завмерла від краєвиду, який відкрився перед нами. Ми стояли на пагорбі, а вдалині красувався, немов витканий із чорних грозових хмар, замок. Він був ніби висічений у скелі. Тонкі високі химерні вежі з удаваними ажурними дахами. Над замком висіла чорна веселка, що клубочилася, – магічний захист темних. Ліворуч від замку – похмурий храм, дах якого прикрашала скульптура з обсидіану – Арріесхенна.

Навколо замку та храму розсип будинків із високими дахами, які тяглися вгору. Я зрозуміла, на що вони схожі – на величезне павутиння, на яке нанизані гострі верхівки сморчків. У багатьох місцях столицю перерізали нитки мостів. Я підійняла очі вгору і затамувала подих – над столицею, розпластавши величезні волохаті лапи, просто в повітрі висіла ілюзія – праматір павуків. У них явно її культ.

– Привела дурненьку бруднокровку в дар темній богині чи може хочеш її кров’ю окропити вівтар Арріесхенни? – почула я за спиною знайомий голос і здригнулася.

За нами, погладжуючи кулак, чорною тінню стояв одноокий найманець. Нескладно було здогадатися, що в кулаці – Шафран.

– Я познайомлю тебе з верховною жрицею, – самовдоволено усміхнувся темний і примружив око. – І якщо мідноволоса – незаймана, то богиня буде дуже задоволена.

– На тебе чекає розчарування, найманець, – я облизнула пересохлі від напруги та хвилювання губи, – я не незаймана. Тож, ваша богиня в прольоті.

Яарн якось дивно подивився на мене, а потім видав:

– Ти не рабиня!

– Вона. Моя. Рабиня. – Карбуючи слова, уперла руки в боки подруга.

– Раби – забиті, а ця сперечається зі мною. Насміхається. Ні, ніяка вона не рабиня. До того ж, – він підніс до моїх очей кулак і розтиснув його, – це її фамільяр.

З долоні дроу злетів Шафран, якого миттєво зловив одноокий і сховав у крихітній бляшанці, яка казна-звідки у нього з’явилася. Її він поспішно засунув у кишеню куртки.

– Сперечається, бо я їй дозволила з тобою сперечатися, – наполягала на своєму Кхибра.

– Доведи, – сплюнув під ноги найманець. – Від того, повірю я тобі чи ні, залежить і її, і твоє життя. І навіть цього задохлика, – він спробував буцнути Блукса, але той спритно ухилився.

– І що ти хочеш, щоб я зробила?

– Продай мені її, – голос темного став вкрадливим, але наполегливим. Як вони вміють так говорити?

– П’ять тисяч золотом, – тролиця була міцнішою за леовардійську сталь.

– Гм, нащо тобі стільки золота?

– Я ж не питаю, навіщо тобі моя рабиня. Або ти платиш ту суму, яку я назвала, або йдеш з дороги. Я поспішаю.

– А фамільяр? – не здавався одноокий.

– Він був при ній.

Око дроу хижо примружилося.

– У рабів не буває фамільярів. Тож, обдурити мене не вдалося. З твого смердючого фрімпсля я зніму шкуру, а вас обох відправлю в підземелля, на каторгу! – зловісно випалив Яарн. – Ійянго, Джеелде, в’яжіть їх!

І звідки тільки з’явилися темні найманці? Їх же не було! З вузьких попелястих долонь ковзнули сірі тіні. Нас обплутали магічні сіті. Тільки цього й не вистачало для повного щастя! Як тепер у гральний будинок потрапити? Справдилися найчорніші прогнози Ши-Ранси, немов вона начаклувала!

Тремтіти марно. Одне тішило: Кхибра встигла розстебнути нашийник фрімпслю, і він в останню мить вислизнув з-під сітки. Хоч малий врятується, і то добре.

Яарн присвиснув, до нього примчала Тінь Морока. Він його погладив по шиї і щось уривчасто сказав своєю мовою. Єдиноріг пряв вухами та порскав наче обмірковував пропозицію одноокого. Потім темний закинув мене на нього, немов я була згорнутим килимом, і сів сам. Сідла, як я і припускала, не було. У руках темний тримав тільки вуздечку.

– Йохх! – розрізали повітря крики найманців.

Єдинороги зірвалися з місця й понеслися.

Цікаво, скільки зараз часу? Полудень явно минув, день у розпалі… чи ні?

Я знову згадала пихату наречену Скріраніеля. Накаркала клята Ши-Ранса! Як тепер виконати завдання? Як втекти від темних найманців?

Ми виїхали за межі столиці. Єдинороги чорними стрілами мчали в бік Млонга. Я билася головою об бік Тіні Морока і мріяла швидше опинитися на місці. Їхати в такій позі, м’яко кажучи, незручно. До того ж, одноокий міцно тримав магічну сітку, яка боляче впилася в тіло. До моїх синців і саден додасться ще й гарний кривавий візерунок по всьому тілу. Я перевела погляд і здригнулася від огиди й жаху – на боці Яарна бовталися шкурки фрімпслів.