Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

Дорога круто звернула вниз і ми опинилися перед широким мостом, який вів до брами у височенній чорній скелі. Вона була настільки масивною, що таран ніколи не зміг би її пробити. Балісти й онагри на їхньому тлі були дитячими іграшками.

Ми підійшли ближче. Брама виявилася викувана з дивного чорного металу. Леовардійську сталь я впізнаю з тисячі. А ця – мені незнайома. Від неї несло темною магією. Навіть дивитися на браму не виникало аж ніякого бажання. На ілюзію не схоже. Стулки суцільно вкриті рунічною в’яззю. Символи раз у раз спалахували то блідими, то яскравими сполохами у темряві. Тому здавалося, що брама жива.

Кхибра потягнулася до чорного дверного кільця завбільшки з обруч на бочку, і завтовшки в мою руку. Виглядало воно так, немов павук вирішив показати колесо: лапи вигнуті, а в центрі, де кільце прилягало до дверей – голова з вісьмома рубіновими очима. Щойно подруга доторкнулася до кільця, очі павука спалахнули зловісними вогниками. Тролиця хотіла відсмикнути руку, але переборола страх і насилу двома руками відірвала кільце від тримача. Кільце вислизнуло та вдарило по металу. Баммм! – луна полетіла підземеллям.

– Хто? – почувся вкрадливий чоловічий голос.

– Я! – випалила Кхибра.

– Що треба в столиці Дітей Сутінок? – власник вкрадливого голосу не поспішав показуватися.

– У гральний будинок поспішаю. І... – тролиця забарилася, – на невільничий ринок хочу потрапити. Треба сплавити декого.

За воротами зволікали. Я здригнулася, бо дві павукові лапи з кільця смикнулися і вказали на нас. На кінцях лап блиснули гострі шипи.

– Проткніть пальці, – голос із вкрадливого став вимогливим.

Ми перезирнулися, тролиця кинула неспокійний погляд на фрімпсля, той замахав рученятами – мене це не стосується. Ми зробили те, про що попросили. Павук по черзі підніс лапи до пащі, після чого вони знову стали кільцем.

– Ціка-а-аво...

У цей час до брами підійшла невелика галаслива група захмелілих гномів. Двоє, як справжні акробати, забралися на плечі один одному і верхній, дивлячись на павука, сказав:

– Іди, моя рибонько, я тебе поцілую!

Він склав губи трубочкою і був готовий прикластися до павука, як двері у брамі відчинилися.

– Досить дурника клеїти, Бульзе, – звідти вийшов блідий худорлявий темний з пурпуровими очима на втомленому довгому, як у коня, обличчі. Щоки і лоб охоронця – вкриті рунічними татуюваннями. Що за звичка у темних спотворювати себе? Татуювання ледь світилися на попелясто-сірій шкірі, немов місячна доріжка на похмурій воді лісового озера.

Складно звикнути до того, що більшість Дітей Сутінок із вампірськими червоними очима і шкірою кольору вулканічного пилу. Хоча, кажуть, що трапляються й винятки. Ми поки що бачили тільки чотирьох, і в усіх були червоні упирячі очі та попеляста, майже чорна, шкіра.

– Не бурчи, Туул`к`Тор! Ми прийшли тринькати грошики! – Гном поплескав по кишені добротної шкіряної куртки.

– Завжди раді тебе бачити, Бульзе, – вкрадливий голос темного немов заповзав під шкіру. Бррр!

Він трохи схилив голову набік. На одній половині голови молочне волосся було заплетене в довгі, до попереку, вигадливі косички, прикрашені сапфірами та чорними перлинами. Друга – поголена, на ній красувалося татуювання у вигляді Арріесхенни – великої праматері павуків. Замість очей в татуювання були вставлені смарагди. Ой, як він, бідолах, спить? Хоча, темні ж ніколи не сплять. Впадають у глибоку медитацію як у сплячку.

Гноми, гикаючи і присвистуючи, галасливою строкатою юрбою увійшли у відчинені двері. Останній залишив охоронцеві золотий, який миттєво зник у кишені штанів.

– Отже, тролиця і людська бруднокровка, – усміхнувся Туул`к`Тор, і одразу зморщився, переводячи погляд на фримпсля. – Цим тварюкам вхід заборонено!

– Я хочу зробити його своїм фамільяром, – не моргнувши, збрехала Кхибра. – Це теж заборонено?

Ельф розреготався.

– Фрімпсль – фамільяр? Ти жартуєш? В якому місці у цих мерзенних істот магія? В сраці?

– Подивимось, – мотнула головою Кхибра. – А поки що, він – моя тваринка. Бачиш, як постраждала моя рабиня, поки спіймала його, – продовжувала брехати Кхибра. – Кому я її тепер продам?

Темний обійшов мене, ніби я стовп. А потім цикнув зубом:

– Товстувата. І тхне від неї. Таку задорого не продаси. Ти б її краще митися навчила, а то смердить як твій фрімпсль.

У мене всередині все закипіло, була б під рукою качалка, так і врізала б йому в одне з очей павучихи, щоб вкарбувалося прямо в черепушку.

– Прийдемо на місце, куплю їй відро води, помиється, – Кхибра намагалася правдоподібно брехати. – А то, справді, можна пролетіти з грошима.

– Та кому потрібні смердючі слуги? Так би – я взяв. За три золотих.

– Тримай кишеню ширше! – усміхнулася подруга. – А то я не знаю, що в ній кров вищих тече.

Темний заломив брову, в якій рядком висіли золоті колечка, але промовчав.

– То що, даси пройти? – Кхибра починала нервувати.