Уляна Пас - Холодна ніжність, Уляна Пас

– Ромо, мені здається, що не варто все це розповідати, – втручається Євген і недовірливо мене розглядає. 

– Чому? – хмикає Роман. – Думаєш, вона комусь розкаже? Не розкаже. Пробач, доню, але ти живою звідси не вийдеш. Не в моїх інтересах залишати свідків. 

– Тоді останнє питання, – випалюю, коли Євген хапає мене за руку. – Олег та Світлана… Це теж ти? 

– Олег вирішив відійти від справ і все списати на мене, а ми разом створювали цей бізнес. Негарно з його боку, – усміхається. – Ще питання будуть, чи на цьому допит закінчимо? 

– Знаєш, я щаслива, що ти не мій батько! – випалюю йому в обличчя. – Принаймні тепер моє сумління чисте. 

– Прекрасно! Помреш щасливою! – цідить Роман і киває Євгену, щоб той забрав мене. 

Євген наказ боса виконує миттєво. Він тягне мене кудись, а я пручаюсь. Та коли дуло пістолета тисне мене під ребра, розумію: це не допоможе. 

– Ти все одно помреш, – цідить Євген біля вуха. – Не роби собі гірше. 

Ми виходимо на вулицю, і саме в цей момент ворота відчиняються. На територію починають потрапляти люди в масках і зі зброєю. Євген спантеличено завмирає, а тоді тягне мене до заднього двору, де є ще один виїзд.  

Коли він штовхає мене на заднє сидіння позашляховика, я встигаю помітити Алекса, що біжить до нас, але він надто далеко. Двері зачиняються, і Євген біжить до водійського місця. 

У мене є декілька секунд, щоб втекти, і я їх використовую. Коли Євген розблоковує всі двері, щоб сісти за кермо, я відчиняю свої й мало не падаю на асфальт. 

– Алісо! – кричить Алекс, а я біжу до нього, щаслива, що все це нарешті закінчилося. 

Він обіймає мене міцно-міцно і цілує в щоку. А потім лунає постріл, який стає для мене кінцем усього. Здригаюсь і не розумію, чому не відчуваю болю, а тоді... Алекс починає осідати на асфальт!

– О, Боже, ні! – кричу і відчуваю на долоні щось мокре та гаряче. І тут до мене доходить: Алекс побачив, як Євген цілиться у мене, і закрив мене своїм тілом. 

Лунають ще постріли, але цього разу Євген падає на асфальт з кулею в лобі. Навколо нас багато поліціянтів, всі щось кричать, а я сідаю просто на землю і кладу голову Алекса собі на коліна. 

Він при свідомості, але ось-ось сили його покинуть. Я плачу і не знаю, як йому допомогти. Цього не мало статися. Алекс не мав постраждати! Навіщо він мене врятував? Навіщо, чорт забирай?! 

– Будь ласка, – торкаюсь його щоки своєю долонею. – Не залишай мене… 

– Синичко, – Алексу важко говорити. Його очі майже заплющились. – Я кохаю тебе. 

Він втрачає свідомість, а я плачу так, що вдихнути не можу. Я хочу повернути час назад. Воно того не варте! Правда не варта того, щоб Алекс за неї помирав! 

– Алісо, – чую голос Руслана і піднімаю на нього заплакані очі. – Дозволь лікарям його забрати. 

Тільки зараз розумію, що тут дійсно лікарі. Я не хочу відпускати Алекса. Боюсь, що це наша остання зустріч, але… у мене немає вибору. 

Руслан допомагає мені встати та обіймає за плечі, поки Алексу надають першу допомогу. Наче в тумані спостерігаю за тим, як його забирають у карету швидкої допомоги та везуть у лікарню. 

Коли Руслан веде мене до автомобіля, щоб їхати слідом, я помічаю Романа. Його виводять з будинку в кайданках.

Ну що ж, він таки сяде у в'язницю за все, що зробив, але чи допоможе це мені тепер – не знаю.

Я вже нічого не знаю. Єдине, чого хочу – щоб Алекс жив. Цим вчинком він довів що кохає, але тепер я можу його втратити. 

Занадто багато жертв і розбитих сердець. І все заради чого? Щоб винні були покарані?

Воно того не варте. Знову повторюю собі. Я не відчуваю полегшення ні на грам. Всередині величезна діра зараз. Я втратила маму, Алекс втратив батьків. Яр втратив батьків. Усі ми втратили частинку себе. Я не знаю, як це лікувати. Мабуть, це неможливо.

Та зараз не про душевні рани треба думати. Я боюсь втратити Алекса. Якщо його не стане – мене не стане теж.