Емілія Дзвінко - Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко

Розділ 39

Приїжджаю в Київ і одразу викликаю собі таксі на бабусину дачу. Потрібні мені речі та продукти ввечері привезе Єва. Заходжу на подвір'я і йду до фігури гнома під якою має лежати запасний ключ. Припіднімаю її, але ключа не бачу. Нахиляюся і оглядаю інші фігури поруч, можливо я переплутала гнома. Хоч майже впевнена, що це не так. Ми завжди залишали ключ під найбільшим гномом і я не могла помилитися. 

— Часом не це шукаєш? — чую дзенькіт ключа і знайомий голос над собою. Швидко схоплююсь на ноги. Холодок пробігає тілом. 

— Що ти тут робиш? — ледве зліплюю слова докупи. Не очікувала тут нікого зустріти, а тим паче його.

— Не тебе чекаю, але раз вже вдруге ми стикаємося  сам на сам, то може згадаємо старі добрі часи, — задоволено шкіриться Роман і йде прямо на мене. Я відступаю. Перечеплююся об одного з гномів. Падаю на траву. Роман користується моментом, підходить ближче до мене. Подає руку. Його жест хоч і невинний, але довіри в мене не викликає.

— Що ти тут робиш? — повторюю питання. Встаю без його допомоги.

— Лана виставила на продаж дачу, а я приїхав за речами, — пояснює Роман і пробігається по мені липким поглядом. 

— Ти на машині? — цікавлюся, щоб підтримати розмову і не видати своє хвилювання. Точніше страх. Роман навіть при адвокатові зривався на мені декілька разів, тож я не почуваюся поруч з ним в безпеці. 

— Ні, в будинку стільки барахла, що прийшлося замовляти вантажний бус, — відповідає Роман. — Я ночуватиму сьогодні тут і радий, що ти складеш мені компанію, — міцно ловить мене за руку. — Я скучив за тобою, наче божевільний, — тягне на себе і намагається поцілувати, але не виходить, бо я встигаю відвернутися.

— Будь ласка, відпусти мене, — прошу, але цим лише більше злю його. 

— Скажи чим я гірший за того мудака з яким ти спуталася, — боляче ловить мене за волосся і тягне в будинок наче неживу ляльку. Я в пастці. 

— Ти зрадив мене, — сльози неконтрольовано котяться щоками. Я не зізнаюся в тому, що й Данило виявився не кращим. Це не його справа.

Роман жбурляє мене на дивин у вітальні, а сам сідає поруч. Я відсуваюся від нього до протилежного краю на що той лише голосно сміється.

— Думаєш, це тобі допоможе? — зловтішається, відчуває свою перевагу наді мною. 

— Ром, я знаю, що тобі зараз складно, — намагаюся з ним поговорити. Може це подіє і я виграю трохи часу для себе. 

— Ага, складно …  — встає, щоб взяти зі столу надпиту пляшку з алкоголем. Робить декілька ковтків, кривиться і дає мені. — Тримай, тобі не зашкодить розслабитися.

— Я не буду пити, — відмовляюся. 

— Значить мені буде більше, принцесо, — їдко шкіриться у відповідь. — Марто, ти така гаряча в цій сукні. — випалює колишній. Після його п'яного компліменту хочеться чимось прикритися або вдягнути куртку. 

Рома допиває пляшку з алкоголем і кидає її на підлогу. Від несподівного різкого звуку я здригаюсь і заплющую очі. Він користується цим моментом і сідає поруч. Торкається рукою мого оголеного коліна і веде вище.

— Ром, годі! — зупиняю його руку і намагаюся її скинути з коліна. Не виходить. Він швидко ловить мене за ноги і намагається підімʼяти під себе. Я в паніці з усіх сил штовхаю його обидвом ногами. Поштовх виходить досить сильним, бо від несподіванки Рома мене відпускає і я біжу в коридор. Не встигаю відчинити двері, щоб втекти на вулицю, бо він мене наздоганяє. 

— Набігалася! — ловить мені зі спини і грубо впечатує в стіну. Я майже знерухомлена. Шансів вирватися не має. Єдиний вихід — ще одна спроба поговорити.

— Чого ти добиваєшся? — не приховую свій страх. Рома відчуває мій стан і смакує його з божевільною насолодою. Навіть не уявляла, що людина з якою я мала стосунки на таке здатна.

— Я хочу прощальну ніч з тобою, — озвучує своє бажання колишній. З його тону і поведінки розумію, що це не жарт. 

— Цього не буде …  — в пориві злості та страху роблю ще одну спробу відштовхнути його. Але марно ...

— Буде! За згодою буде, або як вийде …  — ричить мені в обличчя Рома. Від його пʼяного подиху мені стає зле і я відвертаюся вбік. — Дивись мені в очі коли я з тобою говорю! — лютує. Щоб не злити його ще більше, я роблю як він каже. 

Мені стає гірше. 

— Дай мені води! — прошу, бо відчуваю, що зараз втрачу свідомість.

— Гарна спроба викрутитися Марто, але не май мене ідіота, — торкається губами моєї шиї.  — Ти втратиш свідомість хіба що від задоволення, яке я тобі подарую. Памʼятаєш як нам було добре разом? — різко стягує бретельки моєї сукні і опускається поцілунками нижче.

Голова важчає, сльози течуть по щоках, а спроби відштовхнути від себе Романа лише розпалюють його ще більше. З вулиці чую гудіння автівки і розумію, що це можливо моя остання надія на порятунок. Коли Роман в черговий раз намагається поцілувати мене в губи, я не відвертаюся від нього, а кусаю його з усією сили в губу.

— Сука! — Роман хапається за поранене місце і відсторонюється від мене. Я користуюся моментом і пробую вибігти на вулицю. Можливо цього разу пощастить. 

— Допоможіть! — відчиняю двері будинку і кричу щосили. Хоч би хтось мене почув! 

— Ми ще не закінчили, Марто! — Роман перехоплює мене і дає ляпаса в обличчя. Від удару я падаю на підлогу. Лежу напівпритомно. Не чиню опір, бо сил більше не має. Ловлюся за живіт і подумки собі наче мантру повторюю, що з моїм малюком буде все добре. 

— Тобі кінець!  —  здається чую з подвір'я голос Данила, який більше нагадує навіть не голос, а рев хижого звіра. Може то галюцинація, бо в стані стресу ми часто приймаємо бажане за реальне. Голос не замовкає, стає все ближчим і ближчим. Невже це справді Данило? Я чую лайку, крики, погрози, гуркіт меблів. Звуки змішуються в симфонію хаосу, яка повністю поглинає мене і я провалююсь в темінь так і незрозумівши, що там сталося і хто це був.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍