Лада Короп - Коли закінчиться ненависть , Лада Короп

  МАРТА. 

  Ледве прокидаюся вранці. Відчуваю себе спустошеною та розбитою. Не тільки фізично, але й морально. Після візиту Ореста почуваю себе ще гірше. Як він взагалі посмів прийти сюди? Він справжній егоїст. Тільки й про себе думає. Про свої бажання та відчуття. Перепрошувати він прийшов. Мав би хоч якусь совість. Після всього що він мені наговорив. Ненавиджу його. Ненавиджу і кохаю. Чому це все сталося саме зі мною? За що? Чим я це заслужила? Ці страждання та біль. Комкаю ковдру та міцно стискаю. Знову починаю ревіти. Він не любить мене й ніколи не любив. Якби Орест хоча б зізнався чесно у всьому. Тоді б я його пробачила. Не забула, але пробачила. А так... Я дивитись на нього не можу. Настільки мені боляче. Скручуюся у клубок й починаю ще сильніше плакати. Нічого не можу з собою вдіяти. На душі така образа і біль, що я вже не витримую. Здається серце розірветься на частини.   

  Чую як до палати хтось заходить. Потім зупиняється над моїм ліжком. 

– Як ваше самопочуття? – цікавиться Ігор Миколайович мій лікар. 

– Нормально. Я хочу побути наодинці, – ледве шепочу. 

– Розумію. Та не краще б вам прогулятися на свіжому повітрі. Ви весь час проводите у палаті. Це не є корисним для вашого здоров'я. 

– Я не хочу. Взагалі нічого не хочу. 

– Марто, щоб там у вас не сталося це не є приводом опускати носа. Ви гарна молода дівчина. Хіба буде добре якщо ви заженете себе у могилу? – Ігор Миколайович сідає біля мене поруч. 

– Я втратила дитину й розчарувалася у людині яку сильно кохала. Що ще треба для повної чаші? – не знаю чому мені захотілося поділитися наболілим з цим чоловіком. 

– Знаєте зізнаюся вам по секрету. Мене покинула моя дівчина прямо перед самим весіллям. За два дні. Навіть не уявляєте що я тоді пережив. Але якби я здався, то зараз не сидів би перед вами, – підсумовує Ігор Миколайович. 

– Це було давно? Ну з вашою нареченою? 

– Рік тому. Але життя йде. І скажу вам чесно ніколи не пізно все почати знову. 

– Якби ж це було так легко, – зітхаю витираючи сльози. 

– Згоден, нелегко. Але можливо. Повірте. Краще ходімо на подвір'я. Трохи свіжого повітря вам не завадить. 

– Не дуже хочеться, якщо чесно.... 

– Вставайте, Марто. Те що ви лежатимете тут і будете страждати не допоможе вам, – Ігор Миколайович майже силою тягне мене на подвір'я. 

    На дворі свіже навіть морозне повітря. Я дихаю на повні груди й навіть відчуваю полегшення. Але ненадовго. У пам'ять знову приходять образи з минулого. Наш з Орестом вікенд у горах. Наші побачення й навіть довгі безсонні ночі. Хочеться вити від безвихідності ситуації. Добре хоча б одне, що скоро мене випишуть з лікарні і я поїду додому. Хоча там теж ніхто на мене не чекає. Батько коли дізнався про те що сталося навіть не спромігся прийти мене провідати. Просто оплатив лікування і все. Хоча ні. Ще дав грошей на те, щоб в мене була окрема палата. Але не прийшов. Ні він, ні Ренат. Ось тобі й рідні люди. Гірко всміхаюся.

 – Ну як трохи легше? – торкається моєї руки Ігор Миколайович.

 – Так. А коли мене нарешті випишуть? – Завтра зранку здасте потрібні аналізи й все. Будемо вирішувати у міру виникнення проблеми, – відповідає Ігор Миколайович. Хоча б це добре. Більше не можу залишатися у цих стінах. Хочу додому.

%%%%%%%%%

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПІДПИСУВАТИСЬ НА СТОРІНКУ АВТОРА. ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО.

%%%%%%%%%%