Ольга Християнчук - Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук

В кабінеті стає темно. Сонце ховається за чорні масивні хмари, по вікні товчеться вітер. Буде дощ. Я сиджу на диванні, нетерпляче покачую ногою, Олександр Петрович зайняв місце свого товариша за столом. Гнітюча тиша триває вже певний час, ніхто не говорить ні слова. Ми ігноруємо один одного.

На столі оживає мій телефон і я підриваюсь з місця. Та чоловік встигає першим і відповідає наче це дзвонять до нього.

-         Доброго дня, - ввічливо відповідає тому, хто на тому кінці лінії. Я незадоволено свердлю його очима, та він не звертає на мене ніякої уваги. – Її сьогодні не буде. Вона захворіла. Так. Добре. До побачення.

-         Хто це був? – вимагаю відповіді.

-         Це зі школи, - сухо відповідає. – Не хвилюйся вони все розуміють і бажають скоріше поправитись.

-         Та яке ви мали право відповідати? – обурююсь, схиляюсь над столом, заглядаю йому в обличчя. – Це мій телефон і життя моє. Віддайте негайно.

Тягнусь забрати свою річ, та він швидко ховає його до кишені.

-         Потім віддам, не хвилюйся.

Роздратована відходжу від нього, заглядаю у вікно. Вітер посилюється, дерева несамовито хитаються, розсипаючи залишки пожовклого листя. Давида ще немає і я починаю хвилюватись. А якщо він не приїде? Це буде означати, що я для нього не така вже важлива і заради мене не буде спілкуватись з батьком. Така думка неприємно осідає всередині.

Важко зітхаю і повертаюсь на диван. В такому випадку його батько прорахувався і дарма мене сюди притягнув.

-         Я хочу помиритись з Давидом, - раптом говорить до мене чоловік.

Піднімаю на нього очі, в напівтемряві розгледіти його важко, лише силует повернутий до мене. Напевно буде буря. В мить на дворі зробилось наче ввечері і тепер я хвилююсь за Давида ще більше.

-         Погану ви тактику вибрали, - дорікаю йому. – Тримаєте мене проти волі. Думаєте він буде радий?

-         Це вже крайній варіант, - чую його сумний голос. – Все інше я вже випробував. Телефонував, потім приїжджав, просив. Намагався все налагодити, визнавав свою провину, та він чути не хоче. Стоїть на своєму.

-         Щось мені не віриться, - хмикаю. – Щоб такий, як ви принижувались.

-         Сам не вірю, - чую, як посміхається. – Мені здається, що він хоче щось довести. І навіщо? Кому?

-         Можливо собі, а може і всьому світу. Що він не кімнатна тваринка і може бути самостійним і незалежним.

-         Це ти вбила в його голову такі думки, - роздратрвано плюється словами.

-         Чому ви завжди винуватите мене? – хвиля обурення стискає груди. – Може це все ж таки причина в вас? Давид знає мене менше року, а з вами прожив все життя.

По вікні починає барабанити дощ і лише його шум порушує тишу. Чоловік не відповідає, а я надіюсь, що до нього хоч щось дійде. Він різко встає з місця. На мить я навіть напружуюсь, думаю, що підійде до мене. Та він іде до дверей і вмикає світло. З не привички прижмурюю очі, тепер я хоч можу чітко його бачити.

За дверима чується якийсь гамір, приглушені чоловічі голоси. Потім двері відчиняються і в кабінет влітає Давид. Весь промоклий від дощу, з чорного волосся каплі стікають по обличчю.

-         Де вона?! – він збуджено оглядає приміщення, на батькові поглядом не затримавшись.

Схвильована підіймаюсь на ноги. Я така рада його бачити. Він зустрічається зі мною очима, швидко скорочує між нами відстань і стискає у міцних обіймах. Відчуваю холод і вологу від його куртки, та не звертаю на це уваги. Тулюсь до нього щосили, аж поки не виходить з грудей все повітря і глибоко вдихаю аромат його мокрої від дощу шкіри.

Давид зітхає з полегшенням, цілує у губи і відсторонюється. І мені відразу стає холодно і одиноко без його дотиків.

-         Ти взагалі меж не маєш?! – його різкий голос прорізує повітря, в мить наелектризовує його нестерпною напругою. – Навіщо ти сюди її притягнув? Що ти цим хочеш добитись? Я не піддамся на твої провокації. А Надію взагалі пальцем не чіпай, пошкодуєш.

Давид кидається до батька, котрий спокійно стоїть біля дверей. Я намагаюсь схопити його за руку, зупинити, та не встигаю. Робиться страшно. Давид злий, не контролює себе і хто знає, що може накоїти. Та Олександру Петровичу здається байдуже. Він не відсторонюється, коли син підходить майже в притул, не бентежиться від вбивчого погляду. Він наче мириться з ситуацією і приймає агресію Давида.

-         Я нічого твоїй дівчині не зробив, - спокійно відповідає чоловік. – Просто поговорив з нею. І з тобою хочу поговорити.

-         Які ти можеш мати з нею справи? – ричить прямо в обличчя. – Я попереджав, щоб ти на кілометр до неї не підходив. Досить. Завдяки твоїм добрим справам я втратив її. І тепер хочеш все повторити?

Я ціпенію. Страшно дивитись, як батько з сином ворогують. А ще гірше коли розумієш, що причина цьому я. Ніколи не була свідком їх сутичок. А зараз спостерігаю зі сторони і здається, що гіршого бути не може.

Це все не правильно. Я не хочу бути предметом розбрату. Як взагалі так вийшло. Виходить Давид зрікся всіх кого любить через мене. А я стою і так спокійно на все дивлюсь.

-         Давиде, я хочу, щоб ти простив мене і повернувся у сім’ю, - благаючим голосом говорить чоловік. Ніколи не чула від нього такої інтонації. – Аліса за тобою скучає. Я теж не можу спокійно жити знаючи, що десь далеко моя дитина живе з ненавистю до мене.

Помічаю, як Давид мить вагається. Згадка про сестру його схвилювала. Він любить її і напевно теж сумує.

Вся картинка складається і я чітко бачу усю його ситуацію. Він покинув сім’ю заради мене. Поїхав у чуже місто. Він тут сам одинокий. І та заради якої він все робить, ще не вирішила чи давати йому шанс. Відчуваю себе гидко. Невже я на стільки егоїстична? Я ж кохаю його, то ж навіщо тоді так мучу?

Я підходжу до Давида, торкаюсь його ліктя. Він наче опам’ятовується, дивиться на мене сумним, стомленим поглядом. Обіймає за талію і цілує у скроню. Я тулюсь до нього і надіюсь, що він заспокоїться і вгамує свій гнів. Намагаюсь не звертати уваги на його батька, котрий відверто роздивляється нас задуманим поглядом.