Сафо Мелі - Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі

Глава 27

Ася

– Давайте сюди, – вказала я рукою на велику дерев'яну альтанку з мангалом. – Ця вільна!

Ми орендували місце для відпочинку у лісі, щоб відсвяткувати двадцятиріччя Аліси. Вона запросила всіх своїх друзів і в результаті зібралася компанія майже тридцять чоловік.

– Так, хлопці, з вас багаття та м'ясо! – командувала Аліска. – Дівчатка ріжуть овочі та накривають стіл.

Я посміхнулася тому, якою вона вже стала. Я навіть не встигла зрозуміти, коли вона так виросла і вдосталь насолодитися відчуттям материнства.

Всі довкола метушилися і допомагали. І нарешті, коли стіл був накритий, а гаряче м'ясо вабило своїми ароматами, гості зібралися за столом і підняли келихи.

Привітавши доньку ще з ранку, зараз я передала перше слово найкращій подрузі Аліси, Каріні. Та промовила тост, пролунали захоплені вигуки та привітання. Я випила трохи вина і поклала собі в тарілку м'ясо та салат.

Тепер, після того, як я опинилася у лікарні, намагаюся їсти через «не хочу». Аналізи показали надто низький рівень гемоглобіну. Мене відпустили додому вже наступного дня, але мій стан залишав бажати кращого. Ще кілька днів я відчувала сильну слабкість. Аліска балувала мене усілякими корисними смаколиками і майже не відходила від мене, а я лежала цілими днями в ліжку, закінчуючи переклад роману.

Роботу відтягувати було вже нікуди, терміни здачі проекту підходили до червоної позначки. Тож довелося напружити всі свої сили, щоб зробити все вчасно і потім узяти довгоочікувану відпустку.

Трохи поївши, я встала з-за столу.

– Алісо, ви відпочивайте, я прогуляюся ненадовго до озера.

– Навіть не привітаєшся? – почула я до болю знайомий голос позаду і обернулася.

Переді мною стояв Олексій, а збоку від нього молодий гарний хлопець зі світлим волоссям та дуже гарною посмішкою.

Семенов представив нам з Алісою свого сина Єгора, і той швидко був втягнутий у молоду компанію. Ми залишилися наодинці трохи осторонь альтанки.

– Аліса не попередила, що ми приїдемо?

– Ні. – я знизала плечима, відводячи очі, щоб не перетинатися з ним поглядом. – Мабуть, вона не вважала за потрібне.

Де він був ці кілька тижнів? Я здивувалася, знову зловивши себе на думці, що це мене цікавить. Знову – тому, що останні три тижні я думаю про нього майже постійно. Згадую його слова вибачень, як він гладив мене по щоці, як дивився востаннє перед тим, як піти. Я свідомо вигнала його. Однозначно, треба було показати йому, що він не настільки близький мені, як йому здалося. Але вийшло якось занадто різко. Мені слід бути стриманіше, а я дала волю емоціям. Причому не найкращим.

І ось тепер він стоїть поряд, мовчить. І треба було б вибачитись, та тільки я розгубилася. Я думала зробити це інакше, в рамках людського спілкування. А зараз упіймала себе на думці, що з його появою у мене всередині щось ожило. Наче я чекала на нього всі ці три тижні, але сама собі в цьому не зізнавалася. Намагаючись подолати у собі бажання підійти та обійняти його, я спробувала розрядити обстановку:

– Іди за стіл, Аліса буде рада.

– Їм не до нас зараз.

Я обернулася і подивилася у бік альтанки. Під гучний сміх Аліса відкривала черговий подарунок. Поруч із нею сидів і сміявся разом з усіма хлопцями Єгор. Семенов правий. Не до нас. Ще трохи і взагалі буде не до нас, розпочнуться свої життя, сім'ї.

Я зібралася з духом, набрала в легені повітря і заплющила очі:

– Пробач мені, будь ласка. Я сама не розумію, що на мене найшло у лікарні. Я не хотіла поводитися так грубо. Чесно, не хотіла.

Розплющивши очі, я глянула на Семенова. В його очах з'явилося якесь тепло, а на губах заграла тінь посмішки.

– Все ти правильно зробила, Асю. Вчасно поставила мене на місце, щоб я не давав волі своїм почуттям і не мав зайвих сподівань. – він запустив руки в кишені джинсових шортів і глибоко зітхнув. – Я все зрозумів. Все добре, тож немає ніяких образ.

Я кивнула. Тільки після цих вибачень та його відповіді мені не полегшало. Він все нарешті зрозумів, але мені, навпаки, стало ще гірше. Господи, що зі мною відбувається? Чому мені так хочеться його обійняти? Тихо, тримай себе в руках. Не можна того робити, Асю, не можна!

– Я таки прогуляюся.

Розвернувшись, я швидко пішла стежкою геть від Семенова. Знала, що він дивиться мені в спину, знала, що зараз у його голові назріває думка піти слідом. Я пришвидшила крок,майже побігла. «Не треба! Будь ласка! Не йди за мною!» – благала я його подумки.

Сама не помітила, як дісталася озера. Скинула кросівки та зайшла ногами у воду. Незважаючи на спеку, вода виявилася крижаною: охолоджувала не лише ноги, а й навіть думки. Я знову біля нього втрачаю голову. Я дивилася на бриж, що розбігався по воді дрібними візерунками, в яких відбивалися яскраві промені сонця. А потім заплющила очі, намагаючись розібратися у власних почуттях.

Досі відчуваючи відлуння болю з минулого, я просто боюся. Мені страшно, що він знову мені зробить боляче, страшно довіритись йому, страшно зблизитися і знову помилитися. Але, з іншого боку, мені доведеться його бачити, спілкуватися з ним і підтримувати, як мінімум, дружні стосунки заради Аліси. Чи можу я так? Не знаю… Не знаю.

Я вийшла з води та сіла на березі. Раптом спіймала себе на думці, що мені дуже хочеться назад, туди, де зараз він. Просто бути поряд, в одній компанії. Навіть не говорити з ним, просто бачити та відчувати, що він поруч. Я забрала взуття і пішла стежкою назад до альтанки.

Коли я повернулася, Семенов сидів біля вогнища боком до мене. В руках крутив якусь травинку та дивився на вогонь. Біла футболка обтягувала широку спину, гарно відтіняючи засмагу, у волоссі проступила перша сивина. Засмагле обличчя, таке рідне і водночас зовсім чуже і далеке.

Я притулилася до дерева, тихенько спостерігаючи за ним. Він же, відчувши мій погляд, обернувся наші очі зустрілися. Ми просто дивилися один на одного і все, що турбувало і боліло, раптово кудись зникло, стало більше не значущим і не потрібним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍