Сафо Мелі - Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі

Його погляд був довгим і глибоким, ніби він намагався подивитись мені в душу, ніби хотів розгадати, що я відчуваю. А що я відчувала? Я відчувала, що він дивиться на мене востаннє. Все усвідомлює, приймає дійсність і прощається з тією своєю Асею, яка залишалася в його пам'яті, а, можливо, все-таки і в серці. Від цього розуміння, дихання перехопило, у грудях зав'язався болісний вузол. Але все  правильно. Все так і має бути.

Я першою відвела очі, розвернулась і повільним кроком повернулася до столу. Цей його погляд переслідуватиме мене ще довго, буду бачити його у снах ночами, він буде мучити мене, нагадуючи, що цього разу не він, а я все розбиваю вщент. Але так треба.

– У мене є тост! – вимовив Семенов, підходячи до столу.

– Зачекайте! Ви ж та сама людина, яку ми зустріли на пляжі в Туреччині! – вигукнула раптом Карина.

Олексій загадково посміхнувся та обмінявся поглядами з Алісою.

– Я хочу підняти цей келих… – пафосно вимовив він у бік паперового стаканчика. Це викликало дружний сміх, навіть я посміхнулася, – … за дивовижну долю, яка іноді підносить дуже несподівані сюрпризи! Алісо, нехай у твоєму житті ці сюрпризи будуть лише приємні! З Днем народження, донечко!

Аліса підійшла до Семенова обійняла за шию і поцілувала в щоку на знак подяки.

Вони стукнулися своїми стаканчиками, але перед тим, як випити, Олексій раптом глянув на мене, жартівливо підморгнув і лише після цього зробив ковток. Я усміхнулася і зробила ковток вина.

– О-о-о! Хто маринував м'ясо? – відволікся знову Семенов у бік друзів Лисички.

– Це наш Дениска! – вказала Каріна на хлопця, що стояв поруч. – Він у нас майстер-чарівник, на кухаря вчиться, знає свою справу!

– Респект, Денисе! – Семенов потис хлопцеві руку і, обійшовши стіл, сів поруч зі мною.

– Шикарний шашлик! – сказав він уже мені, накладаючи мені в тарілку одразу кілька шматків м'яса.

– Навіщо стільки? Я вже поїла. – засміялася я.

– Давай-давай, тобі треба добре харчуватись, лікар прописав! – піднявши в повітрі вказівний палець, поважно сказав Семенов. – А вино відстав. Тобі ще дітей народжувати.

– Господи, яких ще дітей? – слова Олексія мене остаточно розсмішили. – Вже онуки підуть скоро!

– Алісо! – покликав він дочку. – Скоро будуть в нас онуки?

– Боже збав! Давайте пізніше! – сміючись, відповіла Аліска.

– Ну,  тоді дітей. – прибравши посмішку з обличчя, на повному серйозі вимовив мені Семенов, дивлячись прямо в очі.

– Яких дітей? Ти про що? – бачачи його серйозність, я напружилася.

– Наших з тобою дітей, Асю.

Моя усмішка застигла на обличчі, я розуміла, про що він і водночас не розуміла. Так, треба зупиняти ці розмови:

– У нас вже є дочка, і, я думаю, дітей достатньо. Нам із тобою не можна більше дітей.

– Чому? – щиро здивувався Семенов.

– Тому, що я не хочу пов'язувати долю з людиною, яка говорить одне, а робить зовсім інше.

Ми говорили майже пошепки, щоб нас ніхто не чув. Відбувалося щось зовсім незрозуміле. Вся ця розмова була якоюсь дуже дивною.

– Тобто я не тримаю свого слова? – примружившись, спитав він.

– Саме так і було. Ти казав, що кохаєш мене, що хочеш бути зі мною, а потім різко одружився з іншою. Хіба ні?

Семенов насупився, і я вже сподівалася, що розмову закінчено, але несподівано він запитав:

–  А ти тримаєш своє слово?

–  Завжди тримаю.

–  Що ж, тоді давай вип'ємо за це!

Він знову посміхнувся, але в цій усмішці було щось дивне. Якась іронія чи що. Він повернув мені назад стаканчик з вином.

–  За найкращу у світі жінку, яка завжди тримає своє слово!

Я завмерла, зараз щось буде, я відчуваю. Він точно веде до чогось конкретного. Тільки до чого?

Семенов залпом випив увесь вміст стаканчика, піднявся з лави і дістав з кишені якийсь пожовклий папірець. Вклав його мені в руки і, міцно стиснувши своїми долонями мої, нахилився до мого вуха:

–  Ти навіть не уявляєш, наскільки я сподіваюся, що ти ЗАВЖДИ тримаєш своє слово.

Відпустивши мої руки, він різко встав, попрощався з Алісою і попрямував стежкою до виходу з лісу. Я збентежено дивилася йому вслід і нічого не розуміла. Опустила очі на папірець, який тримала в руках, розгорнула, прочитала і моє серце завмерло:

«Я буду любити тебе вічно…»

Це була моя записка. Найперша, написана йому багато років тому.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно