Тесс Геррітсен - Хранителі смерті, Тесс Геррітсен

— Якби знали? Як я розумію, вона багато років сама піклується про себе. А вас навіть близько немає.

— Я мусила триматися від неї подалі.

— Чому?

— Бо моя близькість могла для неї означати смерть. — Медея знову розвернулася до вулиці. — Джозефіна тут ні до чого. Вона для них — просто пішак. Спосіб виманити мене на відкрите місце. Насправді йому потрібна я.

— Може, поясните?

Жінка, зітхнувши, опустилася у крісло біля вікна. Сиділа там безликою тінню, м’яким голосом у темряві.

— Я розповім вам історію, — мовила вона. — Про дівчину, яка сплуталася не з тим хлопцем. Таку наївну, що вона не бачила різниці між пристрасним захопленням та… — пауза. — Смертельною одержимістю.

— Ви говорите про себе.

— Так.

— А хлопець?

— Бредлі Роуз.

Медея з тремтінням видихнула, її темна фігура зіщулилася у кріслі, немов згорнулася, захищаючись.

— Мені було лише двадцять. Що може дівчина знати в такому віці? Я вперше виїхала за кордон, то були мої перші розкопки. У пустелі все здавалося інакшим. Небо синіше, кольори яскравіші. А коли сором’язливий хлопець усміхається тобі, починає робити подарунки, думаєш, що це кохання.

— Ви були в Єгипті з Кімболлом Роузом.

Медея кивнула.

— Розкопки Камбіза. Коли мені запропонували цю можливість, я вчепилася в неї. Як і десятки інших студентів. Там, у західній пустелі, збувалися наші мрії! Вдень ми копали, вночі спали у наметах. Я ніколи не бачила стільки зірок, прекрасних зірок… — Вона помовчала. — У такому місці будь-хто може закохатися. Я була лише дівчиськом з Індіо, готовим нарешті почати жити. Там був Бредлі, син Кімболла Роуза. Розумний, тихий, сором’язливий. У скромних чоловіках є щось таке, від чого вони здаються безпечними.

— Але це було не так.

— Я не знала, який він насправді. Багато чого не знала, а потім стало пізно.

— Ким він виявився?

— Чудовиськом. — Медея підняла голову в темряві. — Спочатку я цього не бачила. Переді мною був хлопець, який дивився на мене закоханими очима. Розмовляв зі мною про те, що ми обоє любили найбільше. Почав приносити мені подарунки. Ми разом працювали у розкопі, постійно їли разом. Зрештою почали разом спати. — Вона помовчала. — Тоді все й почало змінюватися.

— Як саме?

— Він більше не вважав мене окремою людиною. Я стала його частиною, немовби він мене поглинув, усотав. Якщо я йшла до іншого краю табору, він ішов слідом. Якщо говорила з кимось іншим, він розпитував, про що саме. Якщо я навіть дивилася у бік іншого чоловіка, він засмучувався. Він постійно спостерігав, постійно шпигував.

«Така стара історія, — подумала Джейн. — Та ж сама, яка стільки разів розігравалася між іншими коханцями. Історія, яка надто часто завершується детективами відділу з розслідування вбивств, які стоять над залитим кров’ю місцем злочину». Медеї пощастило: вона залишилася жива.

Однак остаточно втекти не змогла.

— Це Джемма роз’яснила мені очевидне, — сказала Медея.

— Джемма Гамертон?

Жінка кивнула.

— Вона була однією з аспіранток на розкопках. На кілька років старша за мене, на сотню років мудріша. Вона побачила, що відбувається, і сказала, що я мушу відстояти себе. А якщо він не відступить, то мушу сказати йому йти до дідька. О, Джемма чудово вміла себе захистити. А я тоді не мала сили. Не була спроможна вирватися.

— Що сталося?

— Джемма пішла до Кімболла. Сказала йому взяти сина під контроль. Бредлі, певно, дізнався про цю розмову, бо одразу ж сказав, що відтепер я не повинна спілкуватися з Джеммою.

— Сподіваюся, ви сказали, куди йому йти.

— Треба було, — тихо відповіла Медея. — Але забракло сміливості. Нині важко в це повірити. Коли я пригадую, якою була замолоду, сама себе не впізнаю. Я не знаю тієї людини, тієї геть жалюгідної жертви, яка не змогла себе врятувати.

— То як ви зрештою його позбулися?

— Завдяки тому, що він заподіяв Джеммі. Якось уночі, коли вона спала, її намет зашили, тоді облили бензином і підпалили. Я змогла розрізати його й витягти її.

— Бредлі намагався її вбити?

— Ніхто не міг цього довести, але я знала. Саме тоді остаточно зрозуміла, на що він спроможний. Сіла на літак і повернулася додому.

— Але на цьому все не скінчилося.

— Ні. — Медея встала з крісла, знову підійшла до вікна. — То був лише початок.

Очі Джейн уже призвичаїлися до темряви, і вона бачила бліду руку, що стискала штору. Бачила, як напружилися плечі жінки, коли повз мотель проїхало, світячи фарами, авто, і зник­ло далі на вулиці.

— Я була вагітна, — тихо мовила вона.

Ріццолі спантеличено витріщилася на неї.

— Джозефіна — дочка Бредлі?

— Так. — Медея розвернулася до неї. — Але вона нізащо про це не дізнається.

— Вона розповідала, що її батьком був французький археолог.

— Я брехала їй про це все життя. Говорила, що її батько був хорошим чоловіком і помер ще до її народження. Не знаю, чи вона насправді в це вірила, але я дотримувалася цієї історії.

— А інша історія, яку ви їй розповідали? Про те, чому переїжджали й змінювали імена? Вона вважає, що ви тікали від поліції.

Медея знизала плечима.

— Це добре все пояснювало, хіба ні?

— Але це неправда.

— Я мусила дати їй якусь причину, яка не страшила б її. Краще втікати від поліції, аніж від чудовиська.

«Особливо якщо це чудовисько — твій батько».

— Якщо вас переслідували, навіщо тікати? Чому б не піти в поліцію?

— Думаєте, я не намагалася? За кілька місяців після мого повернення додому Бредлі з’явився на території мого кампусу. Сказав, що ми — споріднені душі. Що я належу йому. Я відповіла, що більше ніколи не хочу його бачити. Він почав за мною ходити, щодня надсилав ті кляті квіти. Я їх викидала, викликала поліцію, його навіть заарештували. А тоді батько дав команду своїм юристам владнати проблему. Коли твій батько — Кімболл Роуз, ти недоторканний. — Пауза. — А далі стало гірше. Значно гірше.

— Як саме?

— Одного дня Бредлі з’явився зі старим другом. І той злякав мене навіть більше, ніж сам Бредлі.

— Джиммі Отто.

Медея здригнулася від самої згадки цього імені.

— Бредлі цілком міг зійти за нормального — просто тихий чоловік. Але варто було раз поглянути в очі Джиммі, щоб збагнути, що він інакший. Ті очі були чорні, як у акули. Коли він дивився на мене, було зрозуміло, що він думає тільки про те, що міг би зі мною зробити. Він теж захопився мною. Тож вони почали переслідувати мене удвох. Я час від часу бачила, як Джиммі витріщається на мене в бібліотеці. Або як Бредлі зазирає у вікно. Вони вели зі мною парну психологічну гру, намагалися зламати. Щоб я скидалася на божевільну.

Джейн подивилася на Фроста.

— Вони полювали разом уже тоді.

— Зрештою я покинула університет, — вела далі Медея. — Тоді була вже на дев’ятому місяці вагітності, і в мене помирала бабуся. Тож я повернулася до Індіо, де й народила. За кілька тижнів у місті з’явилися Бредлі та Джиммі. Суд заборонив їм наближатися до мене, обох заарештували. Цього разу я збиралася запроторити їх за ґрати. Мусила