Клайв Стейплз Льюїс - За межі мовчазної планети. Переландра

— Вони — це наші, земні елділи?

— Звісно. Якось їм вдалося пронюхати про те, що тут діється…

— Правду кажучи, Ренсоме, — перебив я його, — мені все це подобається щораз менше. Дорогою сюди мені спало на думку…

— О, та вони забиватимуть вам баки чим завгодно — тільки дайте їм волю, — безтурботно відгукнувся Ренсом. — Найкраще — просто не звертати на них увагу і робити свою справу. Навіть не пробуйте їм відповідати, бо втягнуть вас у безконечну суперечку — й оком не змигнете.

— Але послухайте, — сказав я, — це ж не жарти. Ви цілком упевнені, що цей темний правитель, порочний Оярса Землі, справді існує? Ви впевнені в існуванні двох сторін, які поборюють одна одну, і в тому, на чий бік ми маємо стати?

Він зміряв мене знайомим уже лагідним і водночас напрочуд твердим поглядом.

— А ви справді в цьому сумніваєтесь?

— Ні, — відказав я, трохи поміркувавши, і мені стало соромно.

— Тоді все гаразд! — весело вигукнув Ренсом. — А зараз ходімо вечеряти, і я вам усе поясню.

— То що це за гріб? — поцікавився я, коли ми перебралися на кухню.

— У ньому я маю вирушити в дорогу.

— Ренсоме! — скрикнув я. — Невже він… ну… тобто елділ… знову забере вас на Малакандру?

— Забере? — перепитав він. — Ох, Люїсе, нічого ви не розумієте! Забере, кажете, на Малакандру? Якби ж то! Та я віддав би все, що завгодно, аби тільки отримати змогу знов окинути поглядом ту ущелину, де жив, і побачити блакитну-преблакитну воду, що незліченними рукавами звивається поміж лісами… Або піднятися нагору й уздріти там сорна, який легко ковзає вниз схилом… Або повернутися туди ввечері, коли на небі саме з’являється Юпітер — такий яскравий, що на нього несила дивитися, — а всі астероїди шикуються таким собі Чумацьким Шляхом, і кожна зірочка у ньому сяє, наче Венера, коли дивимось на неї з Землі… А запахи! Хіба ж їх можна забути? Вам, певне, здається, що найсильніше ця туга має відчуватися вночі, коли Малакандра з’являється на небосхилі. Та ні — найчастіше вона проймає мене спекотними літніми днями, коли я вдивляюся у небесну блакить і розмірковую про те, що десь там, у неймовірній далечіні, за мільйони миль від Землі є місце, де я колись побував і куди більше ніколи не повернуся, і що саме зараз, в цю мить, над Мелділорном височіють велетенські квіти, і що десь там поспішають у своїх справах мої друзі, які раді були б знову мене побачити. Але ні, таке щастя мені не судилося. Мене посилають не на Малакандру, а на Переландру.

— По-нашому це Венера, правильно?

— Так.

— А що значить «посилають»?

— Пригадуєте, я розповідав, що перед відльотом із Малакандри Оярса сказав, що моя мандрівка туди може започаткувати цілком нову еру в житті Сонячної системи — Поля Арболу? За його словами, це могло означати, що ізоляція нашої планети, облога, добігає кінця.

— Так, я пам’ятаю.

— Складається враження, наче й справді відбувається щось подібне. По-перше, обидві сторони, як ви їх охрестили, стали набагато виразніше виявляти себе у подіях, що відбуваються тут, на Землі, у наших справах. Скажімо, вони вже не надто приховують свої справжні кольори.

— Згоден.

— По-друге, темний правитель — наш «кривий» Оярса — замислив здійснити напад на Переландру.

— Але хіба він може пересуватися Сонячною системою? Як він туди потрапить?

— В тому-то й суть, що особисто, у своєму звичному образі — називайте це, як хочете, — не може. Я розповідав вам, що ще задовго до того, як тут, у нас, з’явилося життя, його було ув’язнено на нашій планеті, і якщо він зважиться поткнутися за межі місячної орбіти, то його силоміць повернуть назад. То була б зовсім інакша війна, і ми з вами принесли б у ній користі не більше, ніж блоха під час оборони Москви. Ні, він, скоріше за все, нападе на Переландру у якийсь інший спосіб.

— А яку роль у всьому цьому відведено вам?

— Ну… поки що напевне можу сказати тільки те, що мене туди посилають.

— Хто — Оярса?

— Та ні, це веління з набагато вищих сфер… зрештою, як і будь-яке інше.

— І що вам треба буде там робити?

— Цього мені не сказали.

— Ви просто входитимете до свити Оярси?

— Ні, Оярса там не залишиться, він просто мене туди доправить — і все. Далі, наскільки мені відомо, я зостануся сам.

— Але ж послухайте, Ренсоме… — тут голос у мене зірвався.

— Знаю, — мовив він і всміхнувся; усміх цей, здавалося, міг розтопити і кригу. — Суще безглуздя, правда? Доктор Елвін Ренсом виходить сам-один на герць супроти начал і властей… Справжнісінька манія величі, чи не так?

— Я не зовсім це мав на увазі, — мовив я.

— Та ні, Люїсе, це, саме це. Не знаю, як вам, а мені з того часу, як розпочалася ця історія, все це бачиться власне у такому світлі. Зрештою, якщо подумати, то хіба не те саме ми маємо щодня робити? У Біблії йдеться про боротьбу проти начал, властей, духів злоби у піднебесних просторах — до речі, наш переклад цих рядків дуже неточний, — і боротьбу цю мають вести звичайні люди.

— Так це ж зовсім інше, — заперечив я. — Там мова йде про моральний конфлікт.

Ренсом закинув голову і розсміявся:

— Ех, Люїсе, Люїсе, ви неповторний, просто неповторний!

— Кажіть, що хочете, Ренсоме, але різниця таки є.

— Безумовно. Але не така. У боротьбу — у чому б вона не полягала — може вступити кожен із нас, і тут немає й краплі манії величі. Ось подивіться… хіба ви не зауважували, що наша маленька війна, яка точиться тут, на Землі, поділяється на різні стадії, і кожну з цих стадій люди зазвичай сприймають так, наче вона не скінчиться ніколи? Проте насправді все змінюється просто на очах, і цього року наші успіхи й невдачі можуть бути зовсім інакшими, ніж минулого року. Ото й вам здається, що звичайні люди стикаються із темними елділами тільки на психологічному, душевному рівні — поборюючи спокуси і таке інше; маєте рацію, так воно й було, але тільки на стадії великої облоги, завдяки якій наша планета й отримала наймення Тулкандри — Мовчазної планети. Та якщо припустити, що ця стадія закінчується? Можливо, на наступній стадії кожному доведеться з ними зіткнутися… скажімо, у якийсь інший спосіб.

— Розумію.

— Тільки не подумайте, що мене посилають на Переландру, бо я якийсь особливий. Ніколи не знаєш напевне, чому ту