Василь Биков - Знак біди

— Не виженуть.

— Як це — не виженуть! Що він тобі — визвіл дав? Нап’ється та й знов прийде, чіплятиметься.

Може, й прийде, і чіплятиметься, і погрожуватиме, але Петрик уже так виморивсь цими днями, що тепер не мав жодної снаги щось робити. Поївши, він скрутив цигарку, припалив її від вуглинки із жарівника й подався у запічок.

— Я зараз...

Не скидаючи капців, він приліг у запічку й, не допаливши цигарки, заснув. Здалося, щойно склепив повіки, як на подвір’ї голосно загавкав забутий ним Рудько, щось загупало по землі — Петрик прокинувся зі сну і з важкою головою кинувся до вікна. На тому місці, де недавно стояла кухня, хтось прив’язав до тину жвавого рудого коника, і, коли повернувся, щоб іти до ґанку, Петрик упізнав Колондьонка — в шинелі, з гвинтівкою за плечима.

— Щоб ви виздихали! — розпачливо вилаявся Петрик, вже відчуваючи, яка потреба привела цього поліцая в Яхимівщину.

Рудько продовжував гавкати — спочатку на коня, який боязко нащулював вуха, але не сходив із місця, а тоді напосівся на Колондьонка. І той раптом зупинився, хапаючись за гвинтівку. Петрик, як був без кожушка, вискочив у сіни й закричав на песика:

— Ану цить, Рудьку! Іди геть, щеня таке! Я тобі дам! Не треба в нього стріляти, він не вкусить! — заговорив він до поліцая, котрий вже заганяв патрон у патронник. Рудько, певно, зрозумів, нарешті, що йому загрожує, й забіг за ріг на дривітню. Він ще погавкав звідти, але вже не так люто, і Колондьонок закинув гвинтівку на вузьке, обвисле в шинелі плече.

— По горілку приїхав, — просто сповістив поліцай, не змінюючи пісного виразу на білому похмурому обличчі.

— Та я ж віддав! Недосєка ж узяв дві пляшки, — захвилювався Петрик. — Що ж у мене, гуральня?

— Гуж сказав: ще дві пляшки. А то завтра буде репресія.

— Що буде? — не зрозумів Петрик.

— Репресія. Ну той — будемо вішати тебе. Чи, може, стріляти? — засумнівався Колондьонок. — Ні, здається, вішати. Еге, згадав — вішати. Репресія, значить.

— От чудасія! — розвів руками Петрик. — Та де ж я візьму? Я ж віддав. Недосєка...

— Тоді бери шапку.

— Нащо?

— Підеш до містечка. Гуж сказав: не дасть горілки — самого за шкірку і сюди. На репресію.

— Отак?..

Ну що ще можна було вдіяти з цими злиднями? Петрик помовчав, подумав і майже з очевидною виразністю зрозумів, що й горілка — не вихід. Ні, не порятує його самогон — коли б ще й не згубив, і то швидше, ніж будь-що інше.

Він мовчки ступив на вогку землю подвір’я, не криючись, пішов на дривітню й витягнув із-за вільхового штаблика третю свою пляшку.

— Ну от! А казав — нема! Доки вам дуло в пику не тицьнеш, не зрозумієте! — завищав Колондьонок і вихопив з його рук замурзану пляшку. — А ще?

— Немає! Їй-бо, більш немає. От хоч обшукайте. Вигнав, знаєте, мало, закваска невдатна.

— Гаразд, — подумавши, погодився Колондьонок. — Віддам, а тоді хай сам ріша.

Він одв’язав коня і скочив на нього упоперек хребта животом, перекинув на другий бік довгу ногу в чоботі. Коник побіг до битого шляху, а з городу на подвір’я вийшла Степанида, несучи кошика з картоплею.

— Знову по горілку?

— Знову, — сумно потвердив Петрик.

— А що я казала? Тепер почнуть їздити...

— Ні вже, дулю! Нема більш.

— Тобі ж гірше буде, коли нема.

— Та вже гірш не буде, — запально сказав Петрик, не почуваючи, одначе, впевненості у своїх словах. Щоправда, він і зараз не хотів повірити у зле, все думав: а раптом якось перебудеться...

20

Надвечір, коли вже стало смеркати, трохи покректавши і посварившись із жінкою, Петрик мусив нагребти у ночовки висушеного на печі жита й пішов до комірчини. Треба було молоти: на хліб чи на горілку, бо вже стало видно, що без того і без другого на цім світі не проживеш.

Жорна були старосвітські, з тонкими, побитими й стягнутими в обручах каменями, давно не карбованими, мололи не дуже вдатно, тільки й радощів, що крутити їх було не дуже тяжко. І Петрик помалу крутив за руків’я, зрідка підсипаючи теплуватого жита з ночовок, і думав та й думав про всіляку всячину, що, ніби мошва в спеку, лізла йому до голови.

Війна, звісно, нікому не радість, вважай — усім горе, та коли те горе через німця, чужинця якогось, то що ж у тім дивного, це як помір — чума чи холера, на кого тут нарікатимеш? Але коли та чума через своїх, сільських, тутешніх людей, що їх кожен зна до третього коліна, які раптом перестали бути тими, ким були ціле життя, а зробились недолюдками, звіриною, підвладною хіба цим забродам німцям, тоді як таке зрозуміти? Чи вони зненацька перетворились на звірину і виробляють отаке з чужого примусу, затоптавши в собі все людське, чи, може, вони й не були людьми, лишень прикидались ними цілими роками до війни, яка розбудила в них звірюк. Натурою Петрик був чоловік тихий, такий, як і більшість у Висілках: боязкий, шанобливий до інших, трохи побожний. Такими ж були і всі його предки. Дід, бувало, ніколи не дозволяв собі сказати криве слово не лише на когось із родини, а й на односельчан чи містечкових, вилаяти якусь скотину, як це повелося тепер, коли навіть підлітки й ті усе з матюками до коня чи корови. Боронь Боже, щоб він зробив комусь шкоду чи взяв не своє з двору чи з поля. А тепер?.. Добре, що він не дожив до такого страхіття, не побачив, що діється в світі, на отій війні...

Спочатку, тільки-но прийшли німці, Петрик навідувався до містечка, аби щось придбати, поглянути на новий порядок, а здебільшого, щоб почути, що діється на світі, і дізнатись, як воно далі буде. Пам’ятає, якось біля пожарні зійшлося в затінку під кленом трохи мужиків — сиділи, курили. Бесіда була невесела — все за те ж. Кілька днів тому до району приїхав якийсь німецький чин в рудому френчі з червоною пов’язкою на рукаві, казали: призначив нове керівництво з місцевих. Мужикам загалом це сподобалось, що керівництво буде не з німців, не якесь прислане, а таки