Мілорад Павич - Хозарський словник: жіночий примірник, Мілорад Павич

його шаблю.

Підозри, що впали на Самуеля Коена, і покарання, які послідували за ними, прийшли раптово й з усіх сторін. Він був звинувачений у заборонених релігійних розпитуваннях дубровницьких єзуїтів, у близьких стосунках з одною християнською аристократкою і в розповсюдженні єретичного ессенського вчення, не згадуючи вже про свідчення одного ченця, який стверджував, що Коен на очах усього Страдуна проковтнув своїм лівим оком пташку у леті.

Усе почалося з вкрай дивного візиту Самуеля Коена до єзуїтського монастиря в Дубровнику 23.IV.1689 року, який закінчився його ув'язненням. Того ранку Коена бачили на скелях, по яких він дряпався до єзуїтів, тримаючи крізь усміх межи зубами свою люльку — побачивши у сні, як курять люльку, він сам почав курити. Перед брамою монастиря він подзвонив і, щойно йому відкрили, почав розпитувати ченців про якогось християнського місіонера й просвітителя, старшого від нього на вісім сотень років; він не знав імені того місіонера, але міг переказати напам'ять весь його життєпис: як у Солуні і в Царгороді той навчався у школах і ненавидів ікони, як десь у Криму вчив гебрейську мову, як у хозарському царстві навертав до християнства невірних, а з ним у парі ходив і його брат, що допомагав йому. Помер він — додавав Коен — у Римі в 869 році. Він просив монахів назвати йому ім'я того просвітителя, якщо лиш воно їм відоме, і питав поради у пошуках його житія. Єзуїти, проте, не пустили Коена й на поріг. Вони вислухали все, що він казав, безперестанку хрестячи його уста, й відразу ж після того покликали охорону, яка кинула його в темницю. Все пояснювалось тим, що відколи в 1606 році синод у церкві Богородиці виніс рішення проти євреїв, мешканцям дубровницького ґето було заборонено виказувати будь-яке зацікавлення питаннями християнської віри, і порушення цієї заборони каралося 30 днями ув'язнення. Доки Коен відсиджував свої 30 днів, протираючи лави вухами, сталися дві події, варті уваги. Єврейська громада прийняла рішення провести перепис усіх Коенових паперів, і в той же час з'явилася жінка, яку цікавила доля Коена.

Добродійка Євфросинія Лукаревич, родовита шляхтянка з Лучариці, щодня о п'ятій годині пополудні, щойно тінь від Мінчетної вежі опинялася по той бік мурів, брала порцелянову люльку, набивала її найжовтішим тютюном, який перележав зиму в сушеному винограді, запалювала грудинкою ладану або сосновою тріскою з острова Ластового, давала якомусь хлопцеві зі Страдуна срібняка й відсилала його із запаленою люлькою у в'язницю до Самуеля Коена. Хлопець передавав її Коенові запаленою і за якийсь час повертав із тюрми назад в Лучарицю викуреною до тієї ж добродійки Євфросинії.

Та добродійка Євфросинія, що походила зі знатного роду Геталдичів-Крухорадичів, була видана заміж у дім дубровницьких шляхтичів із роду Лукарів і славилась як своєю небувалою вродою, так і тим, що ніхто ніколи не бачив її рук. Говорили, наче руки її мають по два великих пальці, бо на місці мізинця на них росте ще один великий палець, і тому кожна її рука могла бути водночас і лівою, і правою. Кажуть, що це добре можна було розгледіти на одному портреті, який домальовувався таємно від добродійки Лукаревич і на якому в тій своїй руці з двома великими пальцями вона тримала якусь книгу. Якщо не зважати на ті розмови, то життя добродійки Євфросинії мало чим відрізнялося від життя її верстви — вона, як то кажуть, не була білою вороною. Лише час від часу, ніби під владою якихось чарів, вона ходила дивитися вистави лицедіїв, що відбувалися у ґето. Ті єврейські театральні дійства ще не були тоді заборонені дубровницькою владою, і добродійка Євфросинія якось навіть віддарувала комедіантам із ґето одне зі своїх убрань, «синє з жовтими й червоними стяжками», для головної жіночої ролі, яку теж виконували чоловіки. У лютому 1687 року в «пастуших сценках» жіночу роль отримав Самуель Коен: у згаданій блакитній сукні добродійки Євфросинії він грав пастушку. В донесеннях, які отримали дубровницькі власті, говорилося про те, що під час дійства «жид Коен» поводив себе доволі незвично, манерами своїми «порушуючи задум комедії». Переодягнений у пастушку, «весь у шовках, заплітках і мережках кольорів бузкового й багряного, вимальований рум'янами й білилами, аж не пізнати», Коен повинен був «рецитувати» освідчення в коханні, «віршом уложене», промовляючи до якогось пастушка. Але, замість звертатися до нього, він раптом обернувся посеред вистави до добродійки Євфросинії (в чию сукню був убраний) і на загальне здивування подарував їй люстерко з наступними «любезними речами»:

Дурно ти шлеш мні люстерко свого щастя, Коли у нім зовсім нема твого причастя; Замість твоєго іскомого привіта Свій там знайдуєм лик з літа і до літа. Дар твій тобі шлю назад, бо сну не маю: Образ не свій, а твій видіти там чаю.

Добродійка Євфросинія на диво спокійно вислухала цю тираду і щедро нагородила виконавців помаранчами. Більше того — весною, коли надійшла пора причасть і пані Лукарева повела до церкви доньку, весь чесний люд на власні очі узрів, як вона вносить у церкву ще й якусь ляльку, вбрану в синю сукню, покроєну з тої самої одежі в жовті й червоні стяжки, в якій «Жид Коен рецитував вірші на дійстві в ґето». Коли Коен це побачив, то закричав, показуючи на ляльку, що то його донька під крижмом, чадо його любові, «плід страсті» його приводиться до храму, хай і християнського. Того вечора добродійка Євфросинія перестріла Самуеля Коена перед церквою Богородиці якраз тої миті, коли ґето замикалося, дала йому край свого пояса для поцілунку і повела його на тому поясі, як на вуздечці, за собою, а біля перших же тіней простягнула йому ключа й назвала дім у Прієку, де вона чекатиме його наступного вечора.

У призначений час Коен стояв перед дверима з вічком замка над клямкою, через що йому довелося запихати ключа догори зубцями, а саму клямку тиснути вгору, щоб увійти. Він опинився у вузькому коридорі, права стіна якого була