Вадим Володарський - Без втрат не вийти, Вадим Володарський

-Ти гадаєш, він через це може … підозрювати мене?

-Навряд чи. – Вікентій знизав плечима. – Він не може не розуміти: якби ти мала якийсь стосунок до цього, - навіщо тобі було б привертати увагу турецької поліції до того, що усі вважали природною смертю, а турки цим не займалися взагалі..? Ні, я такої небезпеки не бачу. Але … він буде більше зосереджений на тому, що відбувалося у вашій сім’ї…

-Та що він неї залишилося… - сумно сказала Ніка.

-Можна сказати й так… Ти та друга дружина твого батька…

-Третя, - поправила вона. – Він був одружений … ще до мами. Зовсім молодим… Але  … куди поділася його перша дружина, я навіть не знаю.

-Дітей не було? – уточнив Вікентій, якому ця інформація здалася корисною … для того, що він повинен був повідомити. Ніка похитала головою. – Ти сказала, що твій тато … був тобою розчарований…

-Ну, так… Коли… Я ж тобі розповідала, коли дізналася, що сталося з мамою… Вбила собі у голову, що це моя провина. Наковталася таблеток… Як бачиш, врятували, але … тато мене відправив до Швейцарії, щоб, як він висловився, вправили мізки. Але… Здається, він це вважав проявом слабкості, або не знаю, чим іще… З того часу … я відчула, що він до мене ставиться якось… Ні, тато був … терплячий, підтримував, коли було потрібно… От, на власну справу гроші виділив, початковий капітал… Але… Як відчуження якесь було, розумієш? Ніби він … робить те, що повинен, а…

-Розумію. А … про те, що з твоєю мамою сталося, він же тобі сам і сказав?

-Так. Одного разу, спересердя, коли … вичитував за щось… Я розплакалася тоді, а через два дні…

-Зрозуміло. Бо хто б іще це знав? Хіба що … Віта, твоя мачуха. Він їй міг розповісти, але … навряд чи вона б стала казати тобі. Я хотів упевнитися… Та тепер мені дещо зрозуміло. Він не просто так це сказав, не тому, що розсердився на тебе за щось. Звичайно, навряд чи він розраховував … на спробу самогубства. Але … він хотів змусити тебе страждати.

-Чому?! – Ніка дивилася на нього розширеними очима. Темно-карими. Вікентій підвівся з дивану, який для обох був улюбленим місцем у квартирі, та підійшов до полиці, де стояла фотографія її батьків. Взяв її, тримаючи пальцями за рамку, повернувся та поставив на столик поряд із ноутбуком, за допомогою якого вони тільки-но розмовляли із Юкселом Кочем.

-В них обох, судячи з цього фото, були блакитні очі. Або сірі. Але … за законами генетики, коли в обох батьків очі блакитні, в дитини не можуть бути карі. Як в тебе.

-Ти хочеш сказати…

-Гадаю, він зрозумів … що ти насправді – не його дитина. Якраз тоді, коли тобі було тринадцять, можливо, хтось його просвітив щодо кольору очей… Він … розлютився, але, оскільки твоєї мами вже не було серед живих… Вирішив відігратися на тобі. Та розповів, як вона померла. Але … аж ніяк не розраховував, що ти таке вчиниш…

-Але потім … він поводився так, ніби я… - Ніка закрила обличчя руками.

-А що йому було робити? – Вікентій розвів руками. – По-перше, він, мабуть, сам злякався, коли ти вчинила так. Злякався, можливо, й власної відповідальності, але, головне… Все-таки … твій тато був розумною людиною та не міг не розуміти, що твоєї-то вини тут точно немає. Тому спочатку відправив лікуватися, а потім… Залишив при собі, що йому іще залишалося? Ані відмовитися від своїх обов’язків, ані визнати таке публічно він не міг. От і вирішив залишити усе, як є. Хоча … ставитися до тебе, як раніше,  не міг також. Це ти відчула, але, що стосується … грошей, - усе було, ніби нічого й не сталося. Для нього це, певно, були невеликі гроші, навіть на початок твоєї справи. От і…

-Але… Як ти гадаєш, що сталося? Можливо… Зараз стільки історій про те, як дітей переплутали у лікарні, тим більше, мами вже не було… Або вона все-таки…

-Про це ми, певно, ніколи точно не дізнаємося. – Вікентій похитав головою. – Але ти подумай от про що. Твій тато, - будемо так його називати, - був одружений тричі. Із першою дружиною та із Вітою дітей в нього не було. Можливо, була якась медична проблема… А твоя мама … хотіла дитину…  - Він розумів, що остання версія може бути чимось на кшталт брехні в ім’я порятунку. Але це було у даному випадку потрібно. Он, в Ніки й так очі на мокрому місці… - Як би там не було, а твій тато зробив усе, що було потрібно. Й у ситуації із Микитою, правда?

-Так. От тоді … він мене підтримав, тут я нічого не можу сказати, - визнала Ніка. – На поліцію теж намагався тиснути, але ті казали, що нічого не можуть зробити. Можливо, так і було, бо Микита … не залишив доказів. А можливо, справа у його батькові. В нього … більша вагова категорія.

-Ти ще забуваєш про віце-прем’єра Мудрова, йому скандал зі злочином у власній резиденції теж непотрібен, - пробурчав Вікентій. А Ніка раптово подивилася на чоловіка, ніби до неї раптово прийшла якась важлива, але неприємна думка. Та висловила її:

-Але ж тоді виходить, що … я не повинна мати право на те, що залишилося від батька, а тоді … в мене нічого не залишиться, й…

-По-перше, ми у будь-якому випадку з голоду не помремо, - посміхнувся Вікентій. – Навіть, якщо ти так вирішиш… От тільки подарунок твій я нікому не віддам! – Ніка коротко розсміялася, чого він і домагався. – По-друге, якщо виходити з закону… З нашого, але у Росії усе так само… Так от, ніхто нічого не зробить, скасувати спадкування за таких обставин неможливо. А, якщо тебе турбує … моральний аспект, та чи не «обкрадаєш» ти Віту… То не забувай, що це не ви самі спадщину ділили, це твій тато розпорядився так у заповіті. Причому, як ми знаємо, зробив це свідомо, будучи у курсі стану речей. Тому, приймаючи цю спадщину, ти усього лише зробила саме те, чого він же й хотів. А, якщо так, то жодних підстав … щось змінювати в тебе немає. Це вже не кажучи про те, що … нам знадобляться кошти для захисту від подальших дій Микити.