Олеся Лис - Кохана майстра смерті, Олеся Лис

Розділ 29

Зов. Він ятрить душу. Позбавляє спокою. Гонить залишки сну.

Я встаю з ліжка. З жалем полишаю обійми чоловіка, у яких спала. Кіан не став мене будити, а просто приліг поряд, пригорнувши до себе і вкривши нас обох теплою ковдрою.

Бреду по остиглим, холодним коридорам.

Зов мене вабить. Тягне за собою. Кличе.

Крок за кроком.

Я не відчуваю, як холонуть ноги, як покривається мурашками шкіра від ознобу, як вириваються з рота хмаринки пари.

Я йду.

Тому що чую поклик.

Я не можу йому чинити опір. Не можу зупинитись. Не можу повернути назад. Мені потрібно до нього.

Він просить про допомогу. Він потребує мене. Він загине без мене. Без своєї Азері Анем.

Крок за кроком.

Все ближче і ближче.

Потерпи, потерпи.

Я вже близько. Я вже поруч.

Спускаюся сходами, мину загальний зал, тихенько відчиняю двері підвалу.

Крок за кроком.

Я майже прийшла.

У замкову щілину з тихим шурхотом входить ключ. Оберт. Ще один.

Скрип дверних петель.

Я тут!

Намацую ногою порожнечу перед собою і… відчуття польоту…

Але в наступну секунду мене перехоплюють за талію, припиняючи падіння в темряву крипти.

─ Айне, ти що твориш? ─ чую прямо біля вуха розсерджений і трохи переляканий голос чоловіка і… прокидаюся.

─ Кіан? ─ безсило обвисаю в його руках, приходячи в себе. ─ Що трапилося?

Чоловік важко зітхає, зачинивши ногою вхід в склеп, провертає ключ, кидає його в кишеню брюк, а потім перехоплює мене під коліна.

─ Ти тільки що мало не повторила подвиг нашого гостя. Тільки боюся, що в твоєму випадку зламаною виявилася б шия.

Обхоплюю некроманта за шию і відчуваю, як моє тіло починає тремтіти, наче в лихоманці.

─ Так що це було, Айне? ─ хмуриться чоловік.

─ Я ... я не знаю, ─ жалібно схлипую,  утикаючись носом йому в шию. ─ Не знаю. Він мене кликав, а я не могла опиратись. Я потрібна йому. Йому потрібна Азері Анем, Кіан. Для чого я йому?

Страх проникає все глибше і глибше, охоплюючи моє серце, вганяючи в паніку. Закушую губу і міцно притискаюся до грудей чоловіка, шукаючи в ньому тепло, підтримку, захист. На очі навертаються сльози, я раз у раз ковтаю їх, тихо гикаючи.

Кіан різко розвертається і несе мене в нашу кімнату, намагаючись по дорозі зігріти теплом свого тіла. Дорогу назад я навіть не помічаю, продовжуючи тулитися до нього і ховаючи обличчя у нього на грудях.

У спальні, чоловік акуратно вкладає мене на ліжко і закутує в ковдру, а потім розпалює в каміні вогонь, підкидаючи принесені кимсь дрова. Але я все одно тремчу від холоду, як переляканий заєць. Зуби вибивають чечітку з такою силою, що я всерйоз побоююся, що вони розкришаться на дрібненькі шматочки.

─ Розкажи мені, ─ просить він, влаштовуючи мене у себе на колінах і міцно обхоплюючи руками.

Нервово ковтаю, і розгублено дивлюся на нього.

─ Я не знаю, що розповідати. Я просто пам'ятаю відчуття. Він мене кликав. І я йшла. Не замислюючись, йшла. Немов від цього залежало моє життя. І не могла опиратись. Більше того, я не хотіла йому чинити опір, ─ опускаю очі, ні в силах дивитися на чоловіка, так, немов я зрадила його, немов зрадила його з іншим.

─ Хто тебе кликав, Айне? ─ обхопивши пальцями моє підборіддя, він змушує подивитися в очі. ─ Хто це був?

Мої губи мертвіють і зовсім не слухаються мене. Величезним зусиллям волі я змушую їх ворушиться.

─ Гіллаган ... ─ нарешті подолавши себе, ледь чутно видавлюю. ─ Мене кликав Гіллаган. Кіан стискає мене в обіймах, що навіть стає трохи боляче. Але саме це мені зараз і потрібно. Відчути його силу, повірити захист, переконається, що він мене йому не віддасть.

Його губи торкаються легкими заспокійливими поцілунками мого волосся, змушуючи пробігтись мурашкам задоволення по хребту, а тіло налитися приємним жаром.

Я купаюся в цій несподіваній ласці, як квітка в теплих променях сонця, мружачись від насолоди і ледь не мугикаючи, як кошеня.

─ Ти їдеш зі мною, ─ нарешті видихає він мені у маківку.

До мене поки не доходить сенс його слів, я просто тішуся відчуттями, які дають його руки, його губи, його поцілунки і пестощі, і на те, щоб думати про щось серйозне просто не вистачає моральних сил. Це мій маленький острівець щастя, де є я і він, і ніяких таємниць, привидів, замків і загадок. Просто чоловік. Просто жінка.

Підіймаю голову, ловлячи його погляд, і сама тягнуся за поцілунком. Звільнивши руки з ковдри, обхоплюю його щоки, притягую до себе і притискаюся губами до його губ. Приголомшений чоловік на секунду завмирає, а потім швидко перехоплює ініціативу. І ось я вже задихаюся від ніжності і тану в його обіймах, відчуваючи кожною клітинкою, що хочу належати цьому чоловікові, бути з ним, любити його і бути коханою ним. І тільки ним.

Але десь на задвірках свідомості дряпає думка про те, що я так і не сказала Кіану, хто я насправді. Приховала правду. А це нечесно. Це обман, а я безсовісна брехуха.

В голові б'ється переляканою пташкою думка, що так не можна. Поки не можна. Я повинна йому сказати.

Не знаю, як знаходжу в собі сили перервати божевільний поцілунок.

─ Кіан ... ─ переводжу дихання, ─ я повинна тобі щось розповісти.

Він знову тягнеться до мене, м'яко перекидаючи на спину, і приймається цілувати ніжну шкіру за вухом, змушуючи тремтіти в передчутті того, що має статися.

─ Потім скажеш, ─ шепоче він, майже не відриваючись від свого заняття.

Прикриваю очі, і подумки змушую свою совість замовкнути. Потім, так потім. А якщо після моїх одкровень, він мене відштовхне, то я хоча б дізнаюся, як це бути з ним.

Пірнаю у вир нових відчуттів, насолоджуючись кожним його дотиком, кожної ласкою, кожним поцілунком, так, немов це останнє, що судилося мені відчувати в житті, так, немов у цих рухах і є моє життя.

Відчуття правильності того, що відбувається заповнює мене, вибиваючи всі сумніви з моєї голови, з мого серця, з моєї душі. Я для нього. А він для мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍