Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

неминучий спосіб, у який мене спіткало враження, і був критерієм достеменности воскрешеної ним минувшини та розбурканих образів, бо хіба ж ми не чули, як уперто повертався він до світла, яке озивається в нашому серці радощами віднайденої реальносте! А ще він контролює до-стеменність кожного образу, складеного з теперішніх вражень, подаючи їх із тим непомильним відчуттям пропорції світла і тіні, опуклостей і западин, спогадів і забуття, яке не дається свідомій пам’яті чи обсервації.

Що ж до внутрішньої книги незнайомих знаків (знаків, здавалося б, рельєфних, що їх моя увага, зглиблюючи підсвідомість, починала шукати, відпихати, обминати, ніби нурець при зондуванні дна), то їхньому відчитуванні ніхто не міг допомогти мені жодним правилом, бо читання зводилося до творчого акту, де ніхто не здужає нас заступити, ані навіть співпрацювати з нами. Скількох це відвертає від описування! На які тільки способи беруться, аби цього уникнути! Не було такої події — чи то йшлося про Дрейфусову справу, а чи про війну,— щоб письменники нею не виправдовувалися, аби тільки не розшифровувати цієї, власне, книги; їм хотілося запевнити тріумф права, відродити духовну єдність народу, і думати про літературу вони не мали часу. Але то були тільки ви-мовки, бо в них уже не залишилося — якщо вони взагалі його мали — генія, себто інстинкту. Бо інстинкт нагадує нам про обов’язки, а свідомість шукає приводів, аби ухилитися від них. Та ба, в мистецтві вимовки не чинні, з намірами там не рахуються, художник повинен щохвилини йти за голосом інстинкту, ось чому мистецтво — найдостеменніша, найсуворіша школа життя, істний Страшний Суд. Лише цю єдину книгу, найважчу з усіх для розшифрування, ми пишемо з голосу реальносте, вона єдина, яку надихнула сама реальність. Хоч би яку ідею породило в нас життя, її фізичний зліпок, слід враження, справленого нею, — ще одна запорука її конечної правдивосте. Ідеї, опрацьовані чистим розумом, відзначаються тільки логічною правдою, можливою правдою, їхній вибір вільний. Книга з образними знаками, накресленими не нами, наша єдина книга. Не тому, що сформовані нами поняття позбавлені логічної правдивосте, а тому, що ми не знаємо, чи вони правдиві. Тільки враження, хоч би матерія його здавалася найлихішою, а слід невловним, — критерій істини, а отже, тільки воно заслуговує, аби за нього вхопився розум, бо лише воно одне потрапить, якщо розум зуміє вилущити з нього правду, привести його до більшої досконалосте і обдарувати чистою радістю. Враження для письменника те саме, що експеримент для вченого, з тією різницею, що у науковця праця розуму випереджає експеримент, а в письменника настає після враження. Те, чого нам не довелося розшифровувати, висвітлювати шляхом особистих зусиль, те, що вже було ясне перед нами, не належить нам. Від нас походить лишень те, що ми видобуваємо з темряви у нас самих і чого не знають інші.

Навскісний промінь вечорового сонця умент нагадує мені про час, до якого я ніколи досі не повертався думками, час мого раннього дитинства, коли тітку Леонію напала гарячка, а доктор Переп’є боявся тифу, і мене оселили на тиждень на Церковному майдані, в кімнатці Євлалії, де підлогу вкривала тільки мата, а в вікні висіла перкалева фіранка, що шквар-чала від сонця, до якого я не звик. І відчуваючи, як спогад про цю кімнатку нашої старої служниці надає моєму минулому життю великих розлогів, таких відмінних від інших і таких чарівних, я подумав, за контрастом, про мізерність вражень усього мого життя від найпишніших балів у княжих палацах. Єдине, що будило легкий смуток у цій Євлалієвій комірчині, було те, що вечорами сусідство віадука час від часу нагадувало про себе ячанням локомотива. Але свідомий того, що цей рик видобувають із себе машини, регульовані людською рукою, я не жахався, як страшився б у передісторичну добу рику мамута, що вперто огинався десь поблизу.

Отож я дійшов висновку, що перед твором мистецтва ми аж ніяк не вільні і що компонуємо його не своїм богом: оскільки він у нас закладений, ми повинні,— він-бо конечний і воднораз прихований, — чинити так, як чинили б із природничим законом, тобто відкрити його. Але чи це відкриття, до якого мистецтво здатне нас змусити, по суті не відкриття того, що має бути найцінніше і що зазвичай так і залишається нам не відоме — тобто нашого правдивого життя, реальности, як ми її відчули, реальности, такої далекої від наших уявлень, аж нас переповнює щастя, коли випадок подарує нам достеменний спогад? Мене переконала в цьому сама неавтентичність так званого реалістичного мистецтва: мистецтво це було б не таке брехливе, якби життя не призвичаїло нас знаходити для своїх відчуттів геть невідповідний вираз, що його ми невдовзі починаємо брати за саму реальність. Я збагнув, що зайве засмічувати мозок усілякими літературними теоріями, які непокоїли мене колись, — надто ж тими, які критика розвинула, поки тяглася Дрейфусова справа, і знову реанімувала під час війни, теорії закликали «художника покинути свою вежу зі слонівки», облишити легковажні чи там сентиментальні теми і писати про великі робітничі рухи, а як забракне юрби, то принаймні змальовувати не трутнів, яким гріш ціна у базарний день («Признаюся, портрети цих нікчем мені байдужі», — щирував Блок), а шляхетних людей або героїв.

А втім, ще перед тим, як у мене викликала сумнів логічна повноцінність таких теорій, я не міг позбутися враження, що вони свідчать про деякі вади апологетів, — так вихована дитина, почувши у людей, до яких її послано на обід: «Ми ні з чим не криємося, ми щирі», відчуває, що ці слова засвідчують нижчу моральну вартість, ніж чиста, звичайна, мовчазна цнота. Щире мистецтво не потребує прокламацій, воно твориться у тиші. А втім, ті, хто отак теоретизував, послуговувалися готовими шаблонами, разюче схожими на оклепані гасла погромлених недоумків. І, може, радше з якости мови, ніж із естетичних прикмет, можна судити про щабель, якого сягнула інтелектуальна і духовна праця. Навіть вивчення характеру можливе як на поважному, так і на благенькому прикладі; прозектор може вивчати закони анатомії як на тілі ідіота, так і на тілі генія, так само й закони кровообігу чи ниркового виділення дуже мало залежать від інтелектуальної варто-сти одиниці. І, навпаки, ту якість мови, без якої, на суд теоретиків, їм можна обійтися, шанувальники теоретиків ладні вважати за доказ невеликої інтелектуальної вартости, — високу інтелектуальну вартість у їхніх очах здатний засвідчити лише лобовий її вираз, вони сліпі до краси образу. Ось чому письменники відчувають примітивну спокусу писати інтелектуальні твори.