Нечуй-Левицький - Над Чорним морем, Нечуй-Левицький

Му­раш­ко­ва по­чу­ти­ла, що ко­хан­ня знов роз­ли­вається ніби хви­ля­ми по її нер­вах. Во­на схо­пи­лась з ка­ме­ня, де сиділа. Се­лаб­рос одійшов і прос­тяг до неї обидві ру­ки, не­на­че хотів вхо­пи­ти її в обнімо­чок. Во­на по­да­лась на­зад і вгляділа, що од мо­нас­ти­ря стеж­кою йдуть дві да­ми і який­сь си­во­бо­ро­дий пан. Му­раш­ко­ва мерщій поп­ря­му­ва­ла стеж­кою прос­то до їх. Се­лаб­рос і собі пішов навз­догінці за нею.

Вони дійшли до гос­ти­ниці. Му­раш­ко­ва хап­ки побігла до две­рей, не по­дав­ши Се­лаб­ро­сові ру­ки на про­щан­ня.

- Прощайте, На­дю! Вве­чері смер­ком прий­ду до вас, - ска­зав Се­лаб­рос.

Мурашкова за­чи­ни­ла двері, вбігла в свій но­мер, впа­ла на ка­нап­ку й за­ду­ма­лась. Цілий день во­на не змог­ла ні чи­та­ти, ні діла ро­бить: бра­ла в ру­ки книж­ку, чи­та­ла й не мог­ла втя­ми­ти ніякісінької фра­зи, бра­лась за ро­бо­ту, хотіла ши­ти - ро­бо­та не йшла. День зда­вав­ся для неї дов­гим, як вік, важ­ким, як хво­ро­ба. На­дя не пішла на по­ра­ду ні до Сані, ні до Махнівської. Во­на за все їм роз­ка­зу­ва­ла, але бу­ла по­тай­на в то­му, що сто­су­ва­ло­ся до її сер­ця.

Настав вечір, га­ря­чий, душ­ний. Сон­це по­гас­ло. Над­ворі смер­ка­ло по­ма­леньку. На­дя зна­ла, що Се­лаб­рос прий­де, до­кон­че прий­де. Час наб­ли­жав­ся.

«Що мені ро­би­ти? Чи вий­ти до йо­го в парк, чи не вий­ти? Не вий­ду, хоч би бу­ла прав­да в йо­го сло­вах. Чи він же справді ду­має ме­не сва­тать? чи мо­же так тільки ка­же? Замк­ну двері, по­за­чи­няю вікна. Пе­ре­му­чусь ніч, пе­ре­пе­ча­люсь, а до йо­го та­ки не вий­ду».

Вечір по­гас. Вже по­ночіло. В хаті бу­ло душ­но. Му­раш­ко­ва по­чу­ва­ла, що ніби га­ряч­ка об­ня­ла її тіло; що­ки па­ла­ли, ус­та сох­ли, їй ста­ло душ­но, важ­ко, не­ви­держ­ко важ­ко, не­на­че камінь ліг на її гру­ди. В горлі по­сох­ло, їй не­на­че не бу­ло чим ди­ха­ти. Го­ло­ва по­ча­ла мо­ро­чи­тись. Во­на гля­ну­ла на вікно. В вікно бу­ло вид­но зорі. Зорі не­на­че зат­ру­си­лись пе­ред її очи­ма й за­во­ру­ши­лись. В неї нер­ви роз­тор­са­лись… Во­на схо­пи­лась за ка­на­пу, прибігла до вікна й од­чи­ни­ла йо­го. Знад­во­ру в вікно по­тяг­ло не вог­ким повітрям, а та­кою ду­хо­тою, яка сто­яла і в кімнаті. Му­раш­ко­ва од­чи­ни­ла навстіж двері.

«Прийде, знаю, що прий­де, але я не вий­ду в парк до йо­го, - ду­ма­ла Му­раш­ко­ва, хо­дя­чи по кімнаті. - Усі йо­го ви­сокі ідеї - то тільки сло­ва й сло­ва. Він не­на­че при­ча­ру­вав ме­не ти­ми сло­ва­ми. А під ти­ми гар­ни­ми сло­ва­ми та ви­со­ки­ми пог­ля­да­ми десь в йо­го при­таїлась гру­ба ма­теріальність, кра­марський по­тяг до на­жи­ван­ня гро­шей, ба­гатст­ва. Він лю­ди­на пе­редніше за все пок­лад­на, прак­тич­на. І усе те в йо­го прик­ри­те філо­софією, ту­ма­ном абст­ракції та буцімто ро­зум­ни­ми сло­ва­ми. Не то­го я сподіва­лась од йо­го, не то­го ба­жа­ло моє сер­це… Не вий­ду до йо­го, не вий­ду! Замк­ну двері, не пу­щу йо­го на поріг. Мій іде­ал впав і роз­бив­ся, ніби чу­до­ва ста­туя Вак­ха, роз­би­та ру­ка­ми вар­варів. Я по­ми­ли­лась… А сер­це моє чи по­ми­ли­лось?..»

Мурашкова тро­хи не пла­ка­ла, хо­дя­чи че­рез си­лу по темній кімнаті, їй бу­ло жаль втра­тить навіки лю­бов… Але сер­це не слу­ха­ло ро­зу­му, ба­жа­ло щас­тя, про­си­ло ко­хан­ня. Її дум­ки без її волі по­летіли ку­дись, по­ли­ну­ли на­зустріч ми­ло­му. Во­на не­на­че по­ба­чи­ла йо­го пе­ред со­бою в темній кімнаті, об­ли­то­го срібним світом хмар­но­го дня. Він не­на­че сто­яв пе­ред нею й ди­вив­ся їй в очі.

Мурашкова засвіти­ла світло в но­мері. Во­на бо­ялась своїх га­ря­чих мрій, хотіла світлом прог­на­ти од се­бе ту мрію про ми­ло­го. А мрія не ще­за­ла, й ма­ни­ла її, й за­па­лю­ва­ла кров, і без пе­рес­тан­ку взру­шу­ва­ла сер­це.

«І не йму йо­му віри, і… люб­лю, люб­лю йо­го. Яке в ме­не пал­ке безг­луз­де сер­це! Я са­ма не зна­ла сво­го сер­ця. Не маю си­ли над ним».

І во­на хо­ди­ла по кімнаті, ла­ма­ла ру­ки, дов­го ду­ма­ла, а потім са­ма не зог­ляділась, як вибігла в парк, і нез­чу­лась, як пішла стеж­кою поміж акаціями.

«Втечу хіба од йо­го! Схо­ва­юсь в Сані й сидіти­му в неї до півночі», - ду­ма­ла Му­раш­ко­ва, по­вер­нув­ши до гос­ти­ниці.

Селаброс з'явив­ся під акаціями, на­че по­то­ро­ча або тінь. Му­раш­ко­ва обер­ну­лась, щоб утек­ти од йо­го, і по­чу­ти­ла, що не має си­ли утіка­ти.

- Надю, це ти? - спи­тав він ти­хо, на­хи­лив­шись над її ву­хо.

- Чого ви прий­шли? Я вам ска­за­ла, щоб ви до ме­не не при­хо­ди­ли. Не ходіть до ме­не, не муч­те ме­не! Не взру­шуй­те на­да­рем­но мо­го сер­ця, - ще тихіше ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

Селаброс узяв її під ру­ку. Му­раш­ко­ва по­чу­ва­ла, що в неї нер­ви од­ра­зу зас­по­коїлись. Важ­ке сподіван­ня ми­ну­ло. А тем­на ніч зас­ло­ни­ла од її очей ті пишні очі, що ча­ру­ва­ли її яко­юсь по­тай­ною не­пе­ре­мож­ною си­лою й за­па­лю­ва­ли в їй во­гонь.

- Я прий­шов, щоб по­ди­ха­ти хоч хви­ли­ну тим повітрям, що ти ди­шеш, щоб по­ба­чи­ти хоч твої вікна, пос­то­яти там хоч ча­сок, по­чу­ти ше­лест твоєї ти­хої хо­ди, - ска­зав Се­лаб­рос. - Я вмру без те­бе, сам собі смерть за­подію!

Вони пішли ти­хою хо­дою в парк. Му­раш­ко­ва мов­ча­ла. Во­на чу­ла, що в неї сер­це по­ча­ло ки­да­тись тихіше. Мислі ста­ли ясніші, не­на­че вип­ли­ва­ли з яко­гось ту­ма­ну.

- Аристиде! - обізва­лась во­на ти­хо. - Мені шко­да вас, але нам тре­ба розійтись: нам не бу­ти в парі.

- Чому так? - аж крик­нув Се­лаб­рос.

- Я по­ми­ли­лась здо­ро­во: я не так ду­ма­ла про вас, - ска­за­ла во­на. - Те­пер я зро­зуміла, що наші дум­ки розійшлись. Ви прак­тик; ви лю­ди­на пок­лад­на, за­по­пад­на, хо­че­те жи­ти тільки для се­бе, для ма­теріальних інте­ресів. А я…

- Ти ж са­ма ка­за­ла мені, що ти прак­тич­на пе­редніше за усе і не ду­же по­ва­жаєш те­орії, - ска­зав Се­лаб­рос. - І ти ж та­ко­го са­мо­го грецько­го ро­ду й хо­ву, як і я.

- Правда, я прак­тич­на, але я свою прак­тичність лад­на прик­лас­ти до яко­гось ви­що­го діла; я лю­ди­на діла, а не пус­тих слів. Я по­лю­би­ла прин­цип; але люб­лю прик­ла­дать прин­цип до прак­тич­но­го діла: та­ка вже я на вда­чу. Я хо­чу жи­ти і ділом слу­жить для чо­гось, для дру­гих. Час пли­ве, а соціальна неп­рав­да па­нує на світі. Нарід в нужді, в тем­ноті, і йо­го зу­мис­не дер­жать в тем­ноті… Хіба ти знаєш, що чес­но­му чо­ловікові в нас не­має місця ніде? А скільки моїх то­ва­ри­шок злетіло з місця за свої прин­ци­пи, за пе­ресвідчен­ня! Мені жаль їх, бо їх до­ля - моя до­ля. Ки­ну оце служ­бу й піду в на­родні вчи­тельки, або що… Надіну ук­раїнську сви­ту або мол­давську ман­те­ле й піду в на­род. Я без ро­бо­ти не бу­ду сидіти й не мо­жу.

- Що ти го­во­риш? Сха­ме­нись! В те­бе нер­ви розт­ри­во­жені. На­дю! без ба­гатст­ва не мож­на й ва­шо­го діла ро­би­ти. Ти те­пе­реньки