Галина Василівна Москалець - Потрапити в сад

Чоловічок ще бачить, як домовик надуває щоки, а далі світ йому темніє, ніби мама гніт в лампі прикрутила. Чує шепіт, а нічого не розуміє, хіба вхоплює окремі слова. І страшні такі: біда, лихо, горенько. А ще — яри, болота, пустелі... Чоловічок хоче попросити, щоб не говорили такого. Ось він видужає, встане, осідлає Буйного, і втечуть вони від поганих слів. Ті будуть доганяти їх на чорних конях, але коні в них важкі, неповороткі. А чоловічок з Буйним легенькі, знімуться в повітря і полетять...

І вітер, що їх підхопить, пахнутиме м’ятою, любистком і всім зіллям, котре росте під хатою та при дорозі.

Замрячило надворі, але дощ такий чистий, світлий. Тихо собі падає, хіба зрідка тепла крапля дзенькне об підвіконня. Тремтить осіннє листя. А чоловічок завбільшки з метелика повернувся з мандрів, сів за стіл, схилив голову на руки, журиться чогось... Допоміг матері знести картоплю в погреб, наквасити капусти — чи ж мало роботи восени! Пахне яблуками, грибами, теплим димом. З вікна видно далеко-далеко — і порожнє поле, і прозорий ліс, і широку дорогу...

Болять у чоловіка збиті до мозолів ноги. Втомився, бідолаха. Очі вже не голубі, а наче сиві. Минуло літо, прийшла осінь, а він все такий же непосидючий, хоч волосся ніби снігом в чужих краях притрусило.

— Мамо! — підніме врешті очі.

— Чого тобі, синку?

— Може, ви б мені голову змили? Щось так важко...

Та й знову задумується, доки мати не покличе:

— Ходи, синку, голову мити... Я тобі ще й любистку кинула, аби дівчата любили.

А сама убік відвернеться, щоб пилину з ока вийняти. Змиє і засміється:

— Бідна ж головонько, нема тобі спокою і спочинку. Певно, всі думи на світі передумала...

Погладила сина, а той ще посмутнів:

— Мамо, чого ви мені ще сестричку або братика в капусті не знайшли? Було б веселіше.

Потім знову сидить, мовчить. Осінь якраз на те, щоб згадати весну і літо. Хай сіється прозорий чистий дощ.

...Був він усюди. Можна було стоптати не тільки шкіряні, а й залізні черевики. Де пішки, де на машині, а де на крилах голуба.

Незатишно почувався чоловічок завбільшки з метелика в місті. Тремтів, забившись у шпаринку, оглушений гуркотом, дзенькотом, гамором. Довкола все було сіре, грубе, байдуже. Чоловічок уже й не пам’ятав, чи він живий, йому хотілося якнайдалі запхатися в нірку, міцно заплющити очі й спати — до того він втомлювався.

Однієї ночі він прокинувся від того, що десь далеко жалібно плакала дитина. Він ніколи не чув, як плачуть діти, не пам’ятав себе самого в колисці з шкаралупки маку — і злякався. Було геть темно, а дитина ніяк не вгавала. Вона здавалася чоловічкові маленькою, мов житнє зернятко. Її можна було взяти на руки і гойдати, шепотіти лагідні слова, співати щось гарне. Дитина була ще беззахиснішою, ніж він. У чоловічка від того заболіло серце.

Він заспівав колискової для невидимої дитини, плач якої, може, йому причувався, а насправді плакав він сам, пригнічений, нещасний, нікому не потрібний, хоч і єдиний у світі чоловічок завбільшки з метелика.

Не помічав, як щоки його стали мокрими й гарячими, а голос зірвався. Десь там, на краю світу, гойдалася колиска з макової шкаралупи, жеврів вогонь у печі та ясніла білісінька стеля. А потім вогонь погас, стіни взялися пліснявою, в кутки позаповзали павуки й мокриці, а на долівці виросли слизькі бридкі поганки...

Але він не згадував про це. Співав про двох котиків, і стеля знову стала білою, а на ній можна було намалювати щось дуже гарне, схоже на квітку й метелика водночас.

...Невеличка вишенька росла посеред асфальту й завжди тремтіла, коли до неї хтось підходив. Не маючи до кого прихилитися, вона тулилася до запиленої металевої огорожі. Однієї ночі на місто налетів шалений вітер, попереполохав горобців та голубів і поскидав білизну з балконів на статечні підстрижені каштани. Вишенька подумала, що почалась осінь, і навіть не помітила, як один з листочків — саме той, на котрому ночував чоловічок завбільшки з метелика, за ніч пожовк, легко відірвався від гілки та й полетів світ за очі.

Аж тоді, коли листочок опустився на золотаву стерню, чоловічкові завбільшки з метелика спало на думку, що, власне, все його життя було схоже на легенькі дотики до цієї колючої, пропахлої пташиними кубельцями свіжоскошеної землі.

Брів примороженою землею, і вона глухо стогнала під його ногами. Здавалося, на світі немає більш нічого, крім порожнього неба і порожнього поля. Десь далеко попереду ці дві порожнечі зливалися в одну.

Скалічені мертві травинки шурхотіли під черевиками, попискували осмілілі полівки, шукаючи поживу. Вже не дзвеніли жайворонки під небом, тільки ворони змахували крилами, пробуючи зависнути в повітрі. Вітер куйовдив їхнє пір’я, і вони сито каркали.

Все готувалося до зими. Земля приймала в себе зерно, щоб зазеленіти ще до снігу, черв’яки глибше закопувалися в ріллю, бджоли випивали з квітів останню солодкість, метелики гинули тисячами, — їхнього віку було доти, доки тепла.

У чоловічка мерзли шия і руки, боліло горло, і говорив він дуже тихо:

— Ото піду собі далеко, як ходив навесні, тільки без вузлика з пиріжками й без Буйного, бо коникові вже холодно. Знайти б хоч один зелений листочок... Затулився б ним і уявляв, ніби я маленький-маленький, сиджу під яблунею і не знаю, що так гарно мені вже ніколи не буде...