Наталена Андріанівна Корольова - Quid est Veritas?

годувала тебе, як був ти маленький… З неї ти виріс! Але не тільки матерія твого тіла в’яже тебе з нею, також і твоя безсмертна Психе — твоя вдача, твій спосіб думати, відчувати…»

Прирізуючи каламос, Кай подивився вікном, як понад квітами двоє метеликів плетуть у повітрі мереживо свого кохання…

Слово «Психе» — звучало ще в ушах і викликало в уяві образ юної Руфіли. Кай не міг собі інакше уявити «малу Руфілу», як дівчинкою з барвистими крильцями, завжди однакової барви з її тунікою, прив’язаними стьожками до її рамен. Була це нею самою вигадана гра, гра у Психе.

Дівчатко прохало, щоб йому прив’язували до рамен навмисне для цього зроблені крильця[282]. Бо тільки так, — гадала Руфіла, — метелики не боятимуться її і гратимуться з нею, як із метеликом.

Мабуть тому тепер дівчина Руфіла уявляється Каєві справжньою Психе цієї Землі.

«… Часами здається мені, — знову шепотіло очеретяне перо, бігаючи по папірусі, — що Руфіла є Психе Таррагони. І я їй вдячний за це, бо можу не тільки бачити цю Психе, але й боронити її, якби цього було треба».

Раптом юнакові здалося, що лист його занадто дитячий і не досить поважний. Немов написаний не батькам, а от так… приятелеві Маркелові, наприклад. Батько ще скаже, що Кай «не здібний писати, як дорослий муж».

Кай наморщив чоло, прибрав вираз не тільки «дорослого», але навіть «старшого» мужа. І розписався про поважні речі.

Поглянув при тому, чи є поблизу Катонові сувої «De ге rustica»[283], та присунув ближче до себе мальовану грецьку вазу з Варроновими «Rerum rusticarum libri tres»[284].

«Я оглядав наші передміські землі, — виписував дрібними рядками, як добре вивчену лекцію, з книжок добуту мудрість. — Вони мають усе, чого лише можна бажати, починаючи прекрасним видом і кінчаючи «Specie utilitatis et fructuum»[285]. Усе тут дійсно зв’язане в одно: люди міцні, з щирим оком, чистим голосом, що свідчить про здорове повітря, воду та фунт.

Я довідався від людей, що тут земля мало коли міняє господарів, — вони задоволені прибутками, що їх дає їм їхня нива. Само собою зрозуміло, не думаю усувати працьовитих і діяльних villicus-ів[286]. Навпаки, намагатимусь зберегти їм їхній авторитет. Але це не перешкоджатиме, щоб я вимагав від них якнайточніших розрахунків.

Вважаю також, що годиться мені бути самому присутнім при всіх працях — від орання аж до жнив, також годиться засіяти власною рукою першу жменю зерна в розорану ріллю та зжати сніп благословенного богами врожаю.

За взірець беру собі Руфа, Руфілиного батька.

Його смерть, що сталася торік, уважаю за героїчну, як смерть вояка в бою. До останньої хвилини Руф був чинний, як добрий pater familias. Але про це годі сказати лише побіжно».

І Кай викликав образ тієї трагічної події.

«Торік напровесні бурі нагнали стільки води, що, здавалося, море пішло в наступ на землю. Ніхто не сподівався, що вода підступить аж до саміських будинків[287]. Навіть кам’яна площадка перед Руфовою віллою була затоплена і стала підводною скелею.

Все, що було в садибі, речі, знаряддя, тварини й люди, змито водою. Про Руфову сміливість розповідають дива! Скільки здобичі вирвав він у злісної стихії! Але хуртовина не вщухала, лише ставала все дужчою. Руфові сили нарешті ослабли в цьому довгому й тяжкому бою.

Шалений вихор, знищивши наслідки цілорічної праці, не змилосердився і над самим Руфом. Хвиля так кинула ним об кам’яну площадку перед його домом, що Руфа довелося віднести на похоронний стіс, а не на ложе».

Кай зупинився. Бачив себе самого на місці мертвого Руфа, також готовим на все для своїх… Це слово «свої» збудило згадку про тих, що залишилися в Юдеї, а серед них виринула залита золотом голова Магдалини…

Маріам? У житті такого rusticus-a[288], яким хотів стати Кай?..

Посвятною носійкою натхнення — так! Але матір’ю роду? Управителькою власних земель?.. Блюзнірська думка!

— Мудра, прекрасна Маріам, як же ти добре сказала тоді в Тиверіаді: «На початку слід завжди уявити собі й кінець».

Знов відклав каламос і сперся на руку.

Ні! Магдалина була для нього навіть не першим коханням, а втіленою мрією, тугою за ідеалом! За недосяжною мрією! І мрією вона повинна лишитись.

Легким шерехом надбігла згадка: коли несподівано зірвалася коротка хуртовина, у Кая, шо саме приймав звіт від ланового Галла, вирвалося мимохіть:

— І навіщо існує в природі таке страхіття?!

А Галл цілком просто й спокійно промовив:

— Громовиці та хуртовини підпирають родючість та плідність рослин. Вони потрібні!

Отож Маріам була першою хуртовиною Каєвого життя! Без неї не було б того врожаю, що його повинно принести життя! Але дозріти мусить той урожай його віку без хуртовин, гураганів, злив, що проламують хмари, в спокою аж до повної дозрілості плодів його життя…

Матрона Юлія передучора сказала:

— Земля — як доля. Вона дає і добре, і зле, в залежності від того, що людина сама посіяла!

Правда це! Свіжі ще рани… Але вже не печуть так гостро. Вони лише не загоєні, закороткий-бо минув час… А втім, старі ветерани кажуть, що й