Юрій Дмитрович Бедзік - Над планетою — «Левіафан»

Тільки тепер Кірхенбом збагнув брехливу балаканину Кремпке, збагнув його грубий, демагогічний прийом, метою якого було нагнати на свого шефа якомога більше страху. Ні, у Кірхенбома міцніші нерви, ніж гадає цей хитрун. Кірхенбом добре знає, хто такі адеемівці, і, хоч серцем він не вельми тягнеться, до них, все одно волів би мати з ними дружні взаємини.

— Що ж ви порадите, Кремпке? — спитав навпрямки Кірхенбом.

— Я… пробачте, ексцеленсіо, мої думки вам відомі… Треба рятуватися. І негайно!

— Рятуватися, кажете? Знову рятуватися?.. — Видно, як в душі Кірхенбома відбувається злам, раптова сполошеність швидко переростає в юнацьку рішучість. — А може, не рятуватися, а наступати? Слухайте, Кремпке! Ви принесли мені чудову новину. Блискучу!

Кремпке ошелешено слухає свого шефа, ніяк не може второпати, до чого той веде. Краще б він не квапився з своїми газетами. Цей старий дивак справді може утнути якусь несподіванку.

— Не розумію вас, ексцеленсіо.

— Дуже просто, мій милий Кремпке, — добрішає Кірхенбом. — При всій своїй складності, життя таїть в собі безліч шансів для радості. Витріть чоло, Кремпке! Усміхніться нарешті!

— Я… я вже витер чоло, ексцеленсіо, — белькоче директор, розмазуючи по м'язистих щоках патьоки поту.

— Кремпке! Ми їдемо до канцлера. Завтра ж уранці їдемо до канцлера. І якщо старий шкарбун підтримає нас, ми переможці!

Піт заливає обличчя Кремпке. Він жмакає мокру хустину й бездумно дивиться на свого знавіснілого від натхнення президента.

На вулицях міста — юрми народу. Вулиці ревли, пінилися, переливалися, немов весняні ріки. Машина, в якій їхали Кірхенбом і Кремпке, ледве просувалася від вокзалу: до урядової резиденції. Шофер, мовби виправдуючись за ці неподобства, бурмотів щось плутане про безсилля поліції, про безлад в урядових установах і про те, що не сьогодні-завтра проти «агітаторів» будуть кинуті загони «національної гвардії», які, мовляв, зуміють покласти край анархії.

«Нічого вони не зуміють!» — констатував у думках Кірхенбом, ловлячи себе на тому, що йому ніби аж приємно споглядати оцю скаламучену ріку людських пристрастей. Було приємно усвідомлювати і свою причетність до заворушень, ловити очима палаючі обличчя демонстрантів, слухати їхні вигуки, пісні, читати на транспарантах знайомі слова: «Хай живе корабель миру!», «Поважайте добрі стосунки зі Сходом!», «Левіафан» — мирне майбутнє Німеччини!»…

Отак само ж кипіло вчора і в його місті, коли вони виїжджали з Кремпке до столиці. Спеціальний наряд поліції був змушений торувати дорогу машині пана президента, і коли машина врешті дісталася до вокзалу, коли нічний поїзд лишив за собою море вогнів, пан президент враз відчув жаль у серці. Ніби прокинувся в ньому сум за юнацькою енергією, ніби відчув себе винним переді тими людьми, які вийшли на захист його корабля.

Чого ж він їде зараз до столиці? Власне, вже приїхав, ось уже посувається такими ж заюрмленими вулицями, і чує ті ж заклики, і знову ще з більшою силою проймається усвідомленням спільності їхньої і його долі?

План його дій ясний, наміри добре зважені… Він знайде в особі канцлера спільника, який разом з ним, Вальтером Кірхенбомом, поведе розумну, ділову, корисну для Німеччини політику.

І ось уже кабінет канцлера. Високий, горбоносий стариган розмовляє привітно з двома молодими генералами. Побачивши на порозі Кірхенбома, здивовано підкинув н лоба кошлаті брови. І в ту ж мить набув владного, пиха того вигляду.

Генерали, перезирнувшись, швидко вийшли з кабінет.

— Сідай, Вальтере! — кидає канцлер удавано радісним голосом і обома руками вказує на крісло. — Тепер я бачу, що ти справжній друг… Приїхав у таку хвилину…

— Що у вас тут робиться? — удав із себе наївного гість. — Чому поліція не наведе в місті порядок? Чому натовп дозволяє собі неподобства?

— Які ж це неподобства! — злісно захихотав канцлер, потираючи свої зморшкуваті старечі руки. — Натовп захищає прославлену фірму Вальтера Кірхенбома.

— Годі жартів!

— Цілком серйозно, Вальтере. Хіба ти не звернув увагу на транспаранти й щити, на їхні лозунги й заклики? «Хай живе корабель миру'!», «Левіафан» — мирне майбутнє Німеччини». Ось до чого ми дійшли, дорогий мій друже. Ти став в одну шеренгу з червоними.

— Не говори дурниць! — спалахнув Кірхенбом.

— На жаль, це правда, — скрушно зітхнув канцлер. — . Натовп просто здурів через твої комерційні шашні з Москвою. А тут ще остання заява ТАРС. Мабуть, чув уже? Росіяни пропонують підписати нову «хартію миру». Їм мало того, що вони забрали у нас ядерну зброю. Тепер вони лізуть у наші фінанси. Половину заощаджених сум ми повинні витрачати на житлове будівництво, на такі іграшки, як твій корабель…

Кірхенбом хитає головою. Йому приємно чути від канцлера про те, що на підтримку його фірми стала мало не вся Німеччина, і заразом страшно.

— І уяви собі, — веде далі старий канцлер, — що все пішло від вас. — Він нахиляється над паперами, пробігає очима по густо списаних рядках. — Ось вони… Крейський… Зіберт… Чув таких?

— З мого заводу.

— Адеемівська банда! Поставили на ноги мільйони людей, перекинули пошесть у столицю. Поліція паралізована. Там теж діють червоні агітатори, всілякі- пацифісти, миро-любці. Жах, що робиться! І в цій ситуації ти піддався на спокуси червоних.

Кірхенбомові зробилося весело. Перехилившись через стіл, він обома руками взяв широку холодну долоню канцлера, дружньо потиснув її. В його голосі прорвалася давня прихильність. Нащо вживати газетних виразів: «червоні», «пацифісти», «адеемівська банда»? Адже головне — гроші. Головне в тому, що вони можуть заробити на російському проекті вісімсот мільйонів марок. Хто вони?.. Кірхенбом і канцлер. Так, старі друзі мусять допомагати один одному.

— Не розумію, — сухо озивається канцлер.

— Проста річ, — бадьорим тоном веде Кірхенбом. — Я пропоную створити в республіці акціонерне товариство по спорудженню «Левіафанів», звичайно, при нашій головній співучасті. Беремо всі російські замовлення… Африка, Азія, Канада… Трансатлантична система… Вся Європа лягає до наших ніг… Мільярдні прибутки, вічна влада й могутність…