Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Не брав участі в нашому абордажі один тільки Левко Репетюк — капітан нашої команди і наш центрфорвард. Він був найстарший з-поміж нас. Йому було близько сімнадцяти років. Він був уже дорослий. Він був уже не такий, як ми. В нього навіть холоші штанів звисали не так, як у всіх нас, — такими рівними, мужніми, певними себе складками. Він носив пенсне на золотому ланцюжку і під тужурку одягав білий комірець з готовим галстуком. Крім того, він упадав біля нашої гімназичної красуні, Ліди Морайлової. Репетюк почистив тужурку від глини, причепурив волосся за допомогою гребінця, щіточки й дзеркальця, які завжди носив при собі, і, закуривши «офіцерську» (10 копійок десяток, а ми всі дозволяли собі курити тільки десяток за 3 копійки), — просто з військової рампи рушив од нас геть.

В полковій кравецькій майстерні ми знайшли цілу купу старих цивільних «головних уборів». Тут були сукняні кашкети, смушкові шапки, солом'яні брилі. Гора — сотні і тисячі різноманітних «головних уборів». В них колись, призиваючись, прийшли новобранці до полку. В них, відбувши службу, вони мали повернутися додому. А тим часом два роки старі шапки висіли під нумерами на стінах кравецької майстерні. Не раз, мабуть, потрапляючи до майстерні залатати роздертий на муштрі мундир, спинявся солдат перед своєю шапкою і сумно зітхав. Ця шапка була для нього втіленням волі й незалежності.

Видобувшись на високу залізну грубу, як з високого берега в глибоку воду, ми один по одному плигали і поринали в гору головних уборів. Це було надзвичайно весело! Можна було справді поринути, сховавшися зовсім в купі каштетів, і в той же час м'яко гойдатися на пружних хвилях крисів, каркасів та околичок.

Потім Володька Кашин знайшов бовванчика — отакого розсувного стовпчика, на який надягають кашкета шапкарі, коли їм треба його трохи роздати проти мірки. Шапкарське мистецтво було зразу ж випробуване на практиці. Ми настромляли на бовванчика старі кашкети, розкручували гвинт проти міри, аж поки шапки лопалися й дерлися. Гучне «ура!» вітало трагічну загибель кожного чергового кашкета.

Ми переполовинили сот кілька кашкетів. Це була надзвичайна втіха. Геній руйнації і нищення опанував нас.

Нарешті на путі нам трапився патронний погріб. На дерев'яній підлозі просто купами було накидано патронів, без обойм. Справжні, начинені, бойові патрони. «Ура!» Ми кинулися набивати наші ненажерливі кишені. Ми напихали за пазуху, набирали в шапки, зав'язували внизу холоші штанів і насипали їх до пояса патронами. Потім важкі, ледве рухаючись, ледве пересуваючи ноги під вагою багатьох фунтів металу й пороху, ми вилазили назад по драбині. Вийшовши, ми повертали за ріг, щоб вийти на дорогу.

За рогом стояло чоловіка з десять солдатів з гвинтівками. Це була команда, зоставлена вартувати казарми. Один по одному ми потрапляли простісінько в їхні обійми.

Нас потрусили, відібрали патрони і, вистроївши, повели до міста, в поліцію.

Перспектива потрапити до поліції була жахлива. Це були часи міністра освіти Кассо[140]. Гімназист, що потрапляв до поліції, більше до гімназії не повертався. Але ж розкрадання патронів за воєнного часу! О, ми знали вже про закони воєнного часу, та ще й в прифронтовій зоні! Нам ввижалися вже військово-польові суди, тюрма і розстріл. В кожному разі, виключення з гімназії було справді гарантоване.

Броиька Кульчицький позирав навколо загнаним вовком. Він був з найстарших між нами. Йому йшов сімнадцятий рік. Крім того, результати арешту були для нього найзагрозливіші: за неуспіхи в науках та переуспіхи в поведінці Броніслава Кульчицького вже виключали з двох гімназій. Тепер «вовчого» білета йому не минути[141]. Ми знали всі й Броньчиного батька. Старий машиніст шмагав ременем свого сина до зомління за кожну найменшу провину. Дарма що син його вже намагався підкручувати вуса.

І Бронька наважився. Коли ми переходили місток через рівчак, що відділяв територію полку від приміської слободи, він раптом, не попередивши нікого з товаришів, кинувся навтікача. Солдати з несподіванки змішались. Як миші, ми чкурнули врозтіч. Міцні, треновані ноги футболістів за секунду винесли нас за сотню кроків, на другу вулицю.

Але тут ми спинилися. Дикі й одчайдушні крики позаду спинили нас. Ми перезирнулися. Нас було дев'ять. Десятого — Жайворонка — не було. Йому не пощастило. Його одного перехопили солдати.

Справді, за сто кроків позаду він пручався в руках п'ятьох. Він був засуджений на загибель.

— Вперед! — скомандував Зілов. — Віра!

І Зілов кинувся рятувати Ваську. Ми повернулися назад і кинулися за Зіловим.

Тепер з солдатами ми збилися груди в груди. Їх було менше, але вони були старші й дужчі. Крім того, у них була зброя. Але, признатися, ця зброя їм тільки заважала. Вони, звичайно, не бралися її вживати, але й не наважувалися пустити з рук. Зате ми їх не милували. Ми били їх кулаками, ногами, камінням. Жайворонок був відбитий. Ще хвилина — і солдати не витримали. Прикриваючись гвинтівками, вони відступили за місток. Град каменюк сипався їм навздогін.

Відігнавши їх за рівчак, ми повернулися і знову вдарили навтікача. Поки солдати не одумались або не наробили гвалту! На розі ми наздогнали Нальчицького. Він не брав участі в бою. Він не був певний за його результати і не наваживсь удруге рискувати своєю свободою.