Бьорнстьєрне Бйорнсон - Небезпечне сватання

— Коли ти співаєш сам, то наче не видно, що ти їх мало знаєш, — заперечила мати.

Арне довелось скоритися. Він не бачив Елі відтоді, як допомагав переносити її нагору, думав, що хвороба її дуже змінила, й трохи боявся зустрічі. Та коли він тихенько відчинив двері й зайшов до кімнати, там було так темно, що він нічого не побачив. Він зупинився біля дверей.

— Хто там? — чітко, але дуже тихо спитала Елі.

— Це я, Арне, — стримано відповів хлопець, щоб не зрадити свого хвилювання.

— Добре, що ти прийшов.

— Як ти почуваєш себе, Елі?

— Дякую, тепер уже краще. — Вона трохи помовчала й сказала — Сідай, Арне.

Хлопець навпомацки добрався до стільця, що стояв коло ліжка.

— Ти так гарно співав там унизу. Заспівай мені тут щось.

— Не знаю, що б ти хотіла послухати.

Дівчина знов трохи помовчала, потім попросила:

— Заспівай мені псалом.

Арне проспівав кілька строф конфірмаційного псалма. Скінчивши, він почув, що Елі плаче, тому не зважився заспівати ще щось.

— Заспівай ще один.

Арне проспівав другий псалом — той, що його найчастіше співають у церкві.

— Скільки я всього передумала, поки лежала тут, — сказала Елі.

Арне не знав, що відповісти, й чув, що вона тихо плаче в темряві. На стіні цокав годинник, тоді зашурхотів і почав бити. Елі кілька разів глибоко зітхнула, наче набиралася духу, потім сказнла:

— Так мало всього знаєш, навіть батька й матері не розумієш. Я погано до них ставилася… тому мене й так зворушив цей конфірмаційний псалом.

Коли люди розмовляють у темряві, вони завжди відвертіші, ніж тоді, як бачать одне одного.

— Я радий, що чую це від тебе, — мовив Арне. Він подумав про те, що Елі казала батькові й матері, коли була хвора.

Дівчина зрозуміла його й мовила:

— Якби не ця хвороба, бозна, скільки ще минуло б часу, поки я знов віднайшла б матір.

— Мати розмовляла з тобою?

— Щодня розмовляла. І довго.

— То ти багато про що довідалася.

— Певне.

— Про мого батька вона теж говорила?

— Так.

— Вона його й досі не забула?

— Не забула.

— Він їй зробив багато кривди.

— Бідолашна мати!

— Але найбільше кривди він зробив собі самому.

Обоє вони подумали про те саме, але жодне з них не зважилося висловити свої думки вголос. Елі перша порушила мовчанку.

— Ти, мабуть, схожий на батька?

— Кажуть, що схожий, — ухильно відповів він.

Елі не помітила, яким тоном він сказав це, тому за мить знов спитала:

— Він також умів складати пісні?

— Ні, не вмів.

— Заспівай мені якусь пісню з тих, що ти сам склав.

Арне звичайно співав свої пісні на самоті й ніколи не хвалився, що вони його власні. Тому відповів:

— Я жодної не знаю.

— Ні, знаєш. І заспіваєш мені, коли я попрошу тебе.

І хоч досі Арне нікому не співав своїх пісень, тепер не міг відмовитися. Ось яку пісню він заспівав Елі:

Надходить весна, і вся яблуня в брості.

«Обморожу її!» — каже холод зі злості. «Зглянься, любий, не морозь,

Поки цвітом стане брость!» —

Молить яблуня непроханого гостя.

Весна надійшла, вкрилась яблуня цвітом.

«Обнесу його весь!» — нахваляється вітер.

«Не чіпай його, коханий,

Поки з цвіту зав’язь стане!» —

Просить яблуня, заламуючи віти.

Вже літо, й від яблук гілля обвисає.

«Зірвать одне можна?» — дівчатко питає.

«Хоч і всі зірви їх, мила.

Це для тебе я вродила», —

Мовить яблуня і віття нагинає.

В Елі аж дух перехопило. Арне теж почував себе так, ніби сказав піснею більше, ніж хотів.

Вони сиділи в темряві й мовчали. Ще ніколи вони не були такі близькі одне одному, як тепер. Арне чув, як Елі повернулася, як поклала руку на ковдру, як вона нарешті глибоко зітхнула.

— Арне, навчи мене складати пісні.

— А ти ніколи не пробувала?

— Пробувала останнім часом, але в мене нічого не виходить.

— А про що ти хотіла б скласти пісню?

— Про свою матір, що так кохала твого батька.

— Сумна тема.

— Так, я плакала, коли думала про це.

— Тем не треба шукати, вони самі приходять.

— Як же вони приходять?

— Так, як кохання. Коли найменше його сподіваєшся.

Вони знов замовкли.

— Мені дивно, що ти, Арне, тут нудишся й прагнеш поїхати звідси, коли в тобі самому стільки гарного.

— Ти знаєш, що я прагну поїхати звідси?

Елі не відповіла. Вона лежала тихо, ніби глибоко задумалася.

— Не їдь, Арне! — мовила раптом вона, і на серці в нього потеплішало.

— Інколи я не так уже й хочу їхати.