Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

Закінчивши на зустрічі у провулку, Томас глибоко видихнув і посовався на стільці.

— Ви не могли б мене розв’язати, будь ласка?

В руці у Рослявого щось зблиснуло. Виявилося, це дуже гострий на вигляд ніж.

— Що скажеш? — запитав Рослявий у Білявця.

— Чом би й не розв’язати? — Білявець, поки Томас говорив, зберігав безпристрасність. Неможливо було визначити, вірить він хлопцю чи ні.

Рослявий уже підвівся й нахилився над Томасом, виставивши перед собою ніж, як раптом згори зачувся шум. У стелю щось загупало, зірвалося кілька зойків. Тоді залунав наче тупіт сотень пар ніг. Божевільна метушня, стрибки, знову гупання. Знову зойки.

— Інші, мабуть, знайшли нас, — раптом зблід Білявець, схопився зі стільця і, жестом покликавши за собою решту, кинувся до сходів, які ховалися в тіні. Гахнули двері, й Томас із Брендою залишилися самі. Хаос нагорі не вщухав.

На смерть переляканий Томас подивився на Бренду, яка сумирно сиділа і дослухалася до звуків з першого поверху. Рот у неї так само був заклеєний, тож, зустрівшись поглядом з Томасом, дівчина змогла лишень вигнути брови.

Їхні шанси Томасу не подобалися: вони з Брендою прив’язані, а психи з дискотеки просто діти порівняно з такими, як пан Ніс.

— А що як це кінчені психи? — промовив Томас.

Бренда щось буркнула крізь скотч.

Напружуючи всі м’язи, Томас маленькими ривками почав підсувати своє крісло ближче до Бренди. Подолав десь із три фути, коли раптом ущухла метушня нагорі. Томас завмер і подивився на стелю.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім нагорі почулися кроки — мабуть, ішло двоє людей. Пролунав гучний удар. Ще один. І ще один. Томас уявив, що це хтось жбурляє тіла на підлогу.

Відчинилися двері нагорі сходів.

Кроки, чіткі й важкі: хтось біжить. Сходи огортала темрява, і Томас, чекаючи, хто ж там з’явився, відчував, як у нього кров холоне в жилах.

Нарешті на світло хтось вийшов.

Мінхо. Брудний і закривавлений, з опіками на обличчі. В обох руках по ножу. Мінхо!

— А непогано ви тут влаштувалися, — сказав він.

Попри все, через що йому довелося пройти, Томас не міг пригадати, коли востаннє втрачав дар мовлення.

— Що… як… — він загнувся, силкуючись вичавити бодай’ щось.

Мінхо посміхнувся: добрий знак, а надто коли зважити на кепський вигляд друга.

— Ми щойно знайшли вас. Чи ви гадали, що ми дозволимо цим гнилоголовим вас скривдити? Ти мені заборгував. Ще й як, — він підійшов, щоб перерізати пута.

— Що значить — ви щойно знайшли нас? — Томас був такий щасливий, аж хотілося гиготати, як дурникові. Вони з Брендою не тільки вціліли, а ще й друзі його живі. Вони живі!

Мінхо різав скотч.

— Хорхе вів нас через місто, уникаючи психів і вишукуючи схованки з їжею…

Звільнивши Томаса, він перейшов до Бренди і провадив через плече:

— Вчора вранці ми розділилися і вирушили на ваші пошуки. Казан забрів у цей провулок і побачив, як психи погрожують тобі пістолетом. Потім повернувся, і ми просто оскаженіли та склали план. Ці гниляки переважно були чи то у відключці, чи то просто спали.

Щойно позбувшись скотчу, Бренда скочила на ноги, не звертаючи уваги на Мінхо. Посунула до Томаса, але завагалася: важко було сказати, вона сказилася чи просто перехвилювалася. Нарешті, зірвавши скотч з рота, підійшла ближче.

Томас підвівся, та в нього одразу ж запаморочилося в голові, перед очима попливло, занудило — й він гепнувся назад у крісло.

— От чорт! Хтось має аспірин?

Мінхо у відповідь розсміявся. Бренда рушила до сходів і стала там, схрестивши руки на грудях. Зразу було видно, що вона сердиться. І Томас згадав останні слова, що він їх промовив до неї.

«От чорт», — подумав він. Він сказав їй, що вона не Тереза і ніколи нею не стане.

— Брендо? — боязко покликав Томас. — Усе гаразд?

При Мінхо він не збирається згадувати про той дивний танець і ту розмову.

Бренда кивнула, але навіть не поглянула на нього.

— Усе гаразд. Ходімо. Хочу побачити Хорхе, — відрубала вона, не вкладаючи у слова жодних емоцій.

Томас застогнав, радий, що головний біль можна використати як відмовку. Так, Бренда просто оскаженіла. Хоча ні, «оскаженіла» — слово недоречне. Вона просто ображена.

Чи, може, Томас усе вигадує і Бренді на нього начхати?

Мінхо, підійшовши, подав йому руку.

— Ну ж бо, чувак. Голівонька болить чи ні, а треба забиратися. Не знаю, скільки ще ми зможемо тих гнилих в’язнів нагорі тримати під контролем.

— В’язнів?

— Ну, як там вони називаються… Не можна їх відпускати, поки ми не виберемося. Нагорі десяток наших тримають двадцятьох. І скажу я тобі, психи цим не вельми задоволені. І дуже скоро їм може спасти на думку,