Юрій Григорович Логвін - Закляття відьмака

— Я збігала до перевізникової жінки. Вони удвох — мій і перевізник поперлися на Поділ грати. Мій все чекав, коли купці зі Львова повернуться. Тепер сидітиме, поки все не програє.

— А що — хіба він ніколи не виграє?

— Та!.. — Вона махнула рукою. — Спочатку все виграє, виграє, виграє… А тоді ніби в гарячку впадає — геть себе не тямить!.. І до споднів програється. Як програється, обов’язково за чийсь кошт нап’ється і спить добу, а то й другу… Два дні його не буде — це вже напевне… Давай полюбимося?.. Га?..

І Книжник, побачивши, що вона більше й більше захоплюється любощами, просто п’яніє від них, зрадувався. Зрадів, що таку запальну хвойду зустрів, все своє вміння застосував і довів її до вереску, зойку й солодкого плачу. Поки вона відсапувалась і мліла від задоволення, він вискочив на хвилю з істобки. З-за далеких пагорбів повівав вітерець і приносив цокіт копит і людські голоси. Звуки наближались.

Книжник кинувся назад до істобки.

— Ой, голубчику мій сизий! — співала-плакала молодиця. — Давай ще полюбимося…

— Швидше збирайся — твій кульгавий з-за горба їде верхи. І ще хтось з ним.

— Ой, мій милесенький! Як тільки він подасться грати, я прийду!

Вона стояла й крутила онучі та пхала свої пухкі литки у збиті чоботи.

Схопила вузлика й метнулась у двері.

Книжник хутко вийшов за нею зачинити ворота. Тепер він виразно чув не тільки цокіт копит, а й розрізнив два голоси. Вони вели неквапну розмову. Один басом бубонів щось. Це був кульгавий сусіда.

— Того ж дня, під вечір, прийшли на хутір двоє — кульгавий наймит і підстаркуватий селюк. Селюк вів за недоуздок вороного угорця. Про нього що сказати: справжній аргамак! Селюк віддав коня боярину, а ночувати пішов до наймитів. Певно, притяг із собою доброго меду. Бо до півночі заважали мені малювати, все пісні горлали. Наступного ранку поселянина не було на хуторі. А боярин цілий день із своїм вороним товкся за гострим пакіллям паркану. Наймити клопотались біля істобки, і ніхто мені не дошкуляв. І ось на якусь ніч щось мені мулько на душі ще звечора. А вночі прокинувся — от знаю, що Лавр повернувся! Накидаю на плечі свиту й спішу до брами. Відчинив. А він мене лає пошепки, аж сичить:

— Як же ти відчиняєш, навіть голосу не почувши? А коли б кульгавий?

— Звідки ти, Лавре, знаєш про нього?

— Знаю, та й годі. Ще до тебе не підсипалися?

— Та молодиця позичалась. Решето брала. Повернула не вона, а кульгавий приніс…

— Ти з ним не дуже розпатякував?

— Здалося мені це бидло…

Звичайно, ми з ним розмовляли вже в істобці, добре двері зачинивши та віконечко добре затуливши.

Ми з ним довгенько порались, поки волосся йому підрівняли, вуса підправили та щоки й шию поголили, як у мене. І свою свиту я йому дав, коли вранці він поспішив до боярина.

Кульгавий до Лавра пильно приглядався, як побачив уперше. Щось йому здавалося незвичним.

Потім ми довго порівнювали себе один з одним. Все шукали розбіжностей. Нічого не знайшли. Нараз Лавр здогадався.

— Брате! Відміни від тебе в мене ніякої немає — і у плоті, і в одязі все сходиться. Просто ми по-різному на кульгавого дивимось. Вираз очей у нас різний! Ти, певно, зневагу до кульгавого відчув, і він це вловив у твоєму погляді. От він і здивувався, що я, а для нього це ж ти, дивлюсь на нього не так, як маєш дивитись ти…

— Це погано, що він помітив.

— Ні, ні! Це добре, адже ми зрозуміли, що саме він помітив.

І тепер знаємо, що він зовсім не простий наймит. Знаємо тепер — у нього добра кебета, тож треба його стерегтися.

І ми стереглися. Коли на Щедрий вечір вирішив боярин поїхати в місто і взяти з собою за товариство Лавра, то ми з Лавром вирішили, що ніхто не повинен лишатись у млині. Бо тоді може об’явитись, що нас двоє — я і Лавр.

— Що ж нам робити, аби він не винюхав, чим ти тут займався?

Без сумніву — він сюди поткнеться!

Я забув сказати найголовніше — коли Лавр повернувся, то заходився коло свого алхимницького золота. Повитягав із горщика кружала, тільки вже не золоті, а наче мідні, зеленкуваті якісь, шерхуваті, ніби мохом оброслі. Він їх довго відмивав, відтирав щетинною щіточкою, поки почало золото знов яскраво променитись. А тоді він почав їх лощити ведмедячим іклом. Коли відлощив з обох боків, то вони сяяли, як сонечка, потім поклав межи двома печатками-таврами і щосили вдарив молотком. Простягає мені під очі — справжній угорський!

— Це той сарацин єгипетський до такого алхимництва дійшов своїм розумом?

— Ні! На цю таємницю, щоб самому дійти, одного життя замало. Сарацин казав, що так хитро роблять золоті прикраси на далеких індійських островах.