Юрій Григорович Логвін - Закляття відьмака

грає в кості та карти і багато виграє завдяки чародійству. Та й по Письму несхибно ворожить). Отож він прокинувся і, навіть не протерши очей, зразу до своїх алхимницьких порошків. Розчинив їх у полив’янім горщику, повиколупував з теплих глиняних опок «золоті» кружальця і кинув їх у горщика, а горщик поставив у запічок.

— Ти, брате, нікуди не виходь. Чекай, поки не повернуся. Навіть якщо боярин покличе. Крикни йому, що нездужаєш.

— А раптом він сам припреться?

— Не бійся — не об’явиться. У нього настрій бойовий — заходився зброю рихтувати. Ох і зброї в нього! На добру сотню найкращої зброї! Не садиба, а справжня зброярня. Там у нього дві такі шаблі-адамашки — на кожну можна найбагатший хутір виміняти. Але все це балачки! Брате! Пильнуй горщика. Якщо я за два тижні не повернуся, витягни його із запічка й постав у сіни, межи старого надіб’я. Щоб ніхто на нього й не поглянув!..

Він швидко вдяг кожушка-безрукавку, а згори кирею довгу, сіро-буру, з відлогою. І сховався під відлогою, мов чернець під каптуром. І згадав я ту гішпанську приказку: «Бійся ченця під каптуром…» Повісив він на себе суми і ступив до порога. Нараз обернувся, обняв мене і тицьнув у руки агарянського ножа в чорних піхвах. Я пішов за ним зачинити ворота — визирнув назовні, а він уже, наче мана, розчинився у світанковій імлі. І ходив же — ніде гілка не трісне, ніде не шерхоне підошвою об збиту стежку…

Я ворота зачинив і притьмом до праці — навіть до алхимницького горщика не зазирнув… Однак усе ж його довелось і руками брати. Бо Лавр не повернувся за два тижні… Сьогодні я виніс горщика з алхимницьким «золотом» у сіни, а назавтра чую голоси біля бояринової садиби… Ні, таки Лавр був не тільки алхимником, а й справжнім чародієм, як тепер починаю тямити. А прийшли до боярина чоловік і жінка: чи не візьме він їх до служби. Боярин спитав, що вони вміють. Вони й сказали, що вміють усе по господарству, можуть і город посадити, і подвір’я прибрати. А він їм каже, щоб вони на подвір’я не потикались без дозволу, заздалегідь казали, коли прийдуть. Він дозволив їм жити аж у тій старій істобці під самим урвищем. Вони зраділи, тобто молодиця зраділа. Я з її голосу відчув. А той бурмило, її чоловік, ледь щось пробубонів, немов у порожню діжку. Він мені одразу не сподобався. Та й вона не дуже. Бо я писав книгу. (Про різання карт, над якими упрівав, поки брата Лавра не було, він не прохопився й словом). То, без сумніву, на мене чари навіяв Лавр: я з такої відстані чув їхнє кожне слово. І що дивно, не тільки чув, а й бачив їх. Бачив, які вони. Коли вони потім приплентались до млина, то були точнісінько такі, якими я їх бачив крізь зруб і тин. Він — кремезний здоровило, сивочубий, погляд важкий, хижий з-під кошлатих, чорних брів. А вона — височенька, з пухкими литками, що аж вилазили із латаних чобіт. Обличчя у неї жовте, довгасте, щоки вже обвисли, та й ніс довгенький і покляпий. А от вуста кривила, як балакала, і з того було видно, що вона блуд полюбляє. Та ще зір осоловілий свідчив, що вона тільки про те й мислить. Не сподобалось мені явлення отих двох наймитів. Тієї ж миті мій янгол сказав мені: «Ну от! І тут тобі урвалося! Який важкий рік! Тепер усьому кінець!» А я й подумав: «І якого чорта Лавр полишив боярина? Якби він не рипався, то й боярина утримав би від цієї дурості!» Це ж треба — всіх стерегтися, всіх оминати, і ось вам! — вже йому слуги потрібні! А побий його нечиста сила!.. Мені ж так хотілося книгу викінчити!..

Спочатку наймити до мене не потикались. Та я знав, що припруться щось позичити. Першою з’явилась молодиця. Решето їй було потрібне густе, а боярина вона боїться турбувати — дуже він злий та запальний. Я вийшов за ворота, щоб через поріг не подавати. Зблизька добре її роздивився — і ще більше переконався, що вона блудниця. Просто на чолі в неї знамено, що вона принесе решето під ніч… Тільки не вона притрюхала, а прикульгав її бурмило, як вечірня зоря замигала. Ледь я відхилив стулки, як він чобіт у щілину пхнув, аби я, значить, не закривав браму.

— Сусіде, візьми своє решето і більше їй нічого не позичай. Якщо буде треба, я сам до тебе прийду…

— Добре, — сказав я спокійно і натис на стулки, наче не бачив його чобота.

Він ноги зразу не прибрав, а трохи потримав. Я добре це запам’ятав!..

Книжник не розповів нікому, як по кількох днях цей кульгавий бурмило почвалав до міста. Потім вискочила з істобки молодиця з козубом на руці. І побігла в бік перевозу вузенькою стежкою. Книжник саме тоді набирав поліняки для печі. Він підкладав холодні, важкі поліняки в тахнучий вогонь та й заходився дорізати бубнову даму. Різав тонким, мов шильце, різачком. Липа вистояна, наче воскова! А різачок з сірого візерунчастого булату вгризався у деревину, мов шпичак у ріпу. Дрібненькі стружечки так і сипались на вискоблені дошки столу. І так добре різалось, так стружечка ішла рівненько! Книжник аж замугикав пісню, що з ним під час праці траплялось дуже зрідка. І в цей щасливий час у сухі стулки воріт легенько постукала молодиця. Він закляв спересердя. Бо знав — молодиця щось йому принесла, аби була зачіпка. І знав, що впустить її до істобки, хоч обіцяв Лаврові ніколи не впускати й нікуди не виходити. Книжник обернувся на одній нозі, оглядаючи, чи не видно слідів яких і речей братових. Нічого. І пішов відчиняти цій хвойді — знав, що її кульгавий швидко не обернеться.

Так вона йому й сказала, коли вони по всьому лежали на полу.