Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

закон, який зобов’язує фабрикантів дбати про здоров’я робітників, що в імперії існує парламент і що в тому парламенті засідають і депутати, що самі колись були робітниками. З’явилися якісь чужі люди, виготовляли плакати, влаштовували збори, роз’яснювали конституцію та її хиби, читали робітникам газети, виголошували промови усіма мовами краю. Ті промови були гучніші за співи жайворонків і жаб’ячі хори. Робітники застрайкували.

То був перший страйк у цій місцевості. Він налякав політичні інстанції. Вони звикли десятками років влаштовувати спокійні переписи населення, святкувати дні народження цісаря, брати участь у щорічних рекрутських наборах і надсилати до намісництва одноманітні звіти. То тут, то там заарештовували українців-русофілів, котрогось православного священика, євреїв, спійманих на контрабанді тютюну, та шпигунів. Десятки років чистили в цій місцевості щетину, надсилали її до Моравії, Богемії, Сілезії на фабрики щіток і одержували звідти готові щітки. Довгі роки робітники кашляли, харкали кров’ю, хворіли й помирали по шпиталях. Проте вони не страйкували. А тепер довелося стягати сюди загони жандармів з далеких околиць і надсилати до намісництва звіт. Намісництво зв’язалося з військовим командуванням. А військове командування дало відповідні настанови начальникові гарнізону.

Молоді офіцери уявили собі, що «народ», себто найнижчі шари цивільних, вимагав рівних прав з урядовцями, дворянами й комерційними радниками. Цих вимог ні в якому разі не слід було задовольняти, як не хочеш революції. А революції вони не хотіли, отож доведеться стріляти, поки не пізно. Майор Цоґлауер виголосив коротку промову, з якої все стало зрозуміло. Звісно, куди краща для них була б війна. Вони не жандармські чи поліційні офіцери. Але війни поки що немає. Наказ є наказ. За певних обставин доведеться йти в атаку з багнетом напереваги чи й скомандувати: «Вогонь!». Наказ є наказ! Поки що він нікому не боронить ходити до кав’ярні Бродніцера й вигравати купу грошей. Одного дня капітан Ваґнер програв купу грошей. Один приїжджий, недавній кадровий улан, дворянин з гучним ім’ям, землевласник із Сілезії, вигравав два вечори поспіль і позичив капітанові грошей, а третього вечора його телеграмою викликано додому. Боргу було, загалом, дві тисячі крон — дрібниця для кіннотника! Та зовсім не дрібниця для єгерського офіцера! Можна було б удатися до Хойницького, якби Ваґнер не був уже винен йому три сотні.

Бродніцер сказав:

— Пане капітане, якщо хочете, мій підпис — до ваших послуг!

— Еге ж, — сказав капітан. — Хто дасть такі гроші під вексель за вашим підписом?

Бродніцер хвильку подумав:

— Пан Каптурак!

Каптурак тут-таки з’явився і сказав:

— Отже, йдеться про дві тисячі крон позички? А сплата?.. Якими частинами?

— Не маю уявлення!

— Великі гроші, пане капітане!

— Я віддам! — відповів капітан.

— Як, якими сумами? Ви знаєте, що заставляти можна лише третину платні і що в усіх панів офіцерів її вже заставлено. Я не бачу жодної можливості!

— Пан Бродніцер… — почав був капітан.

— Пан Бродніцер, — підхопив Каптурак, неначе Бродніцера взагалі тут не було, — також винен мені багато грошей. Я міг би дати бажану суму, якби вам став до помочі хтось такий із ваших товаришів, у кого ще нема боргових зобов’язань, скажімо, пан лейтенант Тротта. Він перейшов із кавалерії, має коня!

— Гаразд, — сказав капітан, — я з ним побалакаю.

І він розбудив лейтенанта Тротту.

Вони стояли в довгому, вузькому й темному коридорі готелю.

— Підпиши мерщій! — прошепотів капітан. — Вони там чекають. Вони побачать, що ти не хочеш!

Тротта підписав.

— Іди негайно вниз! — сказав Ваґнер. — Я на тебе чекаю!

Перед маленькими дверима в глибині зали, через яку постійні мешканці заходили до кав’ярні, Карл Йозеф зупинився. Він уперше побачив нововідкриту гральну залу Бродніцера. Він узагалі вперше бачив гральну залу. Стіл з рулеткою був відмежований від решти зали темно-зеленою репсовою заслоною. Капітан Ваґнер трохи підняв її і прослизнув туди, до іншого світу. Карл Йозеф почув м’яке, оксамитне гудіння кульки. Він не наважувався підняти заслону. В іншому кінці кав’ярні, поблизу входу, було злаштовано естраду, а на естраді витанцьовував невтомний «маріаґільфський соловей». За столами грали картярі. Карти лунко ляскали об фальшивий мармур столів. Люди видавали з себе якісь незрозумілі вигуки. На вигляд то був одягнений у своєрідну уніформу — всі в білих сорочках — сидячий полк гравців. Кітелі висіли на спинках стільців. Тихо й примарно гойдалися за кожним рухом картярів порожні рукава. Над головами висіла густа грозова хмара цигаркового диму. Крихітні кінчики цигарок червоно й сріблясто жевріли за сірими хмарками диму, посилаючи все нові пасма синюватого туману густій грозовій хмарі вгорі. А під видною оку хмарою диму неначе висіла ще одна — шумка, гудюча, дзумлива хмара гамору. Якби заплющити очі, могло б видатися, що над людьми біля столів із несусвітнім співом вирує страхітлива зграя сарани.

Капітан Ваґнер, не схожий на самого себе, вийшов з-за темно-зеленої заслони. Очі його позападали у фіолетові очниці. Скуйовджені темно-русяві вуса обвисли над ротом, ніби якось чудно коротші з одного боку, а на підборідді стирчала руда щетина бороди.

— Де ти, Тротто? — гукнув капітан, хоча стояв груди в груди з лейтенантом. — Просадив дві сотні! — гукнув він. — Це прокляте червоне! Кінець моєму щастю в рулетці! Треба спробувати інше!

І він потяг Тротту до картярів.

Каптурак з Бродніцером підвелися.

— Виграли? — запитав Каптурак, бо бачив, що капітан програв.

— Програвся, програвся! — ревнув Ваґнер.

— Шкода, шкода! — сказав Каптурак. — Подивіться, приміром, на мене. Скільки вже разів я вигравав і знову програвався! Колись я був програв геть чисто все! І знову все виграв! Тільки не лишатися при одній грі! Це головне!

Капітан Ваґнер розстебнув коміра. Звичайний смаглявий рум’янець знову заграв на