Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

— Я хочу, щоб ти залишив Вишену в спокої.

— Одразу до діла? Покажи, як сильно ти цього хочеш, — мовив він, а тоді зробив рух руками, припрошуючи мене нападати. Нічого не заперечував. Я скрипнула зубами і зробила легенький випад ногою приміряючись. Я знала, що Бразд значно вправніший і сильніший за мене — тому хотіла бодай зрозуміти, в якому стилі він рухається. Він без проблем блокував мою ногу, але чомусь не атакував у відповідь. Його рухи були плавними і дуже-дуже гарними. Навіть я це визнавала. Юнак був трохи вищий за мене і важчий кілограмів на двадцять. Я думала, він буде трішки повільнішим, але прогадала.

— І все? Я не буду з тобою так розмовляти, — мовив він насмішкувато.

Я вдарила знову. Ще і ще.

Так само, як і Всевлад, Бразд уже був майже повноцінним дарвенхардцем. Як і Маїна, він рухався так, що мені важко було навіть зачепити його, не те що серйозно нашкодити. Це мене розлютило.

Бразд бавився зі мною, як кішка з мишкою. Провокував, посміхався і — ухилявся. Я почала задихатися. Крутилась довкола нього, вертілась — і не могла наздогнати його рухів. Встигла забути, який він насправді лицемір. На мить подумала, що так і мине наша бійка — аж тут він підкосив мої ноги з такою силою і швидкістю, що я впала з усього маху на підлогу і вдарилась потилицею. В очах замерехтіли зірочки.

Я зціпила зуби, щоб не застогнати.

Бразд підійшов і… подав мені руку.

— Вставай.

Я проігнорувала його руку і підвелась похитуючись. Учні довкола з усіх сил намагались вдавати, що займаються своїми справами, але насправді всі їхні бої перетворились у фарс. Ніхто не знав, що відбувається між мною і Браздом, але усім було цікаво, чому ми так дивно поводимось. Краєм ока я помітила Всевлада — він саме взяв за барки і відкинув хлопця, з яким встав у пару раніше, аби мати можливість поглянути на нас із Браздом.

Його очі просили мене зупинитись.

Я поглянула на Бразда — і отримала удар в обличчя. Не встигла навіть закрити його руками.

— Звикла нападати? — прошепотів хлопець, а тоді вдарив мене ногою в живіт — і я впала на одне коліно. — Пора знати міру!

Він знову мене вдарив — я встигла згрупуватись і виставити блок. Його нога мало не проламала моє передпліччя. Я перехопила його стопу і шарпнула на себе — але Бразд не впав. Та заточився. Він також людина. Небездоганний.

І я, зірвавшись з місця, головою врізалась у його тулуб. Не знаю, як, але завдяки своїм дурнуватим і непрофесійним ударам зуміла його нарешті дістати.

— Звик багато розмовляти?! — я закричала як навіжена.

Ми впали на землю. Бразд схопив мене за підборіддя і знову вдарив потилицею об землю. Я дала йому ляпас — просто, по-дівчачому. Очі його розширились від гніву. Але хватка на мить ослабла — радше від здивування, аніж від неуважності. Я скинула руку зі свого обличчя, а тоді грубо обхопила Бразда руками за шию і підтягнулась до його обличчя своїм.

— Я сказала, щоб ти лишив Вишену в спокої! — гаркнула я.

За це поплатилась тим, що він знову вдарив мене в обличчя. Рот наповнився кров’ю. Потилиця вкотре бемкнулась об кам’яну підлогу.

— Непереконливо.

Удар, потім ще і ще. Я дістала його шию, він мало не зламав мені ногу.

— Вже краще, — прошепотів Бразд. У кутику його рота текла кров.

— Хочеш іще?.. — спитала я так само тихо. Спробувала завдати йому удару ногою по гомілці, спершу зробивши обманний замах у бік тулуба, але він не повівся. Схопив мою стопу в польоті та з розмаху пожбурив усю мене кудись у бік. Я й забула, як близько ми були до стіни! Вона складалася із рельєфного каменю. Найбільший удар прийшовся на голову.

Таких небезпечних прийомів на тренуванні з учнями не застосовувала навіть Маїна.

Я думала, що померла, коли в очах усе потемніло, а у вухах на мить запанувала цілковита тиша.

Але ось я відчула, як хтось нахилився до мене і обдав моє вухо гарячим диханням. Бразд.

— Я чекатиму тебе сьогодні вночі. Тоді я її залишу. Ти цікавіша.

Я підвела голову і плюнула йому в обличчя. Кров’ю.

Він знову мене вдарив — цього разу носаком чобота в живіт, а тоді відійшов.

— Вставай, — почула я голос Маїни. І пригадала перший рік навчання — коли я поставила на коліно Дану і та побила мене до півсмерті.

Ну звісно, зараз мені також не допоможуть.

Я була напівжива і перебувала на межі свідомості. Та я була настільки сповнена ненависті, що не могла залишатись на землі та дозволити собі поринути в забуття.

Коли я звелась, то одразу знайшла поглядом Всевлада. Його фігура розпливалась.

Але я бачила достатньо — Всевлад дивився не на мене.

Він дивився на Бразда. Його погляд палав.

Я простояла кілька секунд — а тоді знову впала. В темряву.

Мене вивертало кров’ю. Це було нестерпно. Гадаю, тепер я могла б без пересторог стати першою коханкою-метейкою Всевлада. Подумалось, що після тих страшних ударів, яких завдав мені Бразд, я навряд чи колись матиму дітей.

Голова боліла, температура піднялася дуже високо. Вишена, яка міняла мені змочені ганчірки щохвилини, забирала їх абсолютно сухими. Ільяс, який був відсутній кілька тижнів, саме повернувся до школи, — буквально за день до моєї нової «пригоди». І я знову опинилась в