Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Не дивуйся, дорогий читачу, що все міряю літературними мірками, – така моя професія. Але переконаний, що сповзання опозиційного крила українського парламенту до чвар, незгод і комедіанства за трибуною, коли кожен депутат може, якщо лишень цього забажає, заблокувати її й зачитувати всупереч порядку й етиці складену ним самим заяву і від свого імені розпускати парламент, призначати нові вибори, оголошувати вирок незгідним з його позицією депутатам, як це зробили вчора неврівноважений Степан Хмара і розважливий Іван Заяць, – то причиною подібного безладдя вважаю передусім втрату елементарної культури, втрату, спороджену нинішньою тотальною ігнорацією духовних людських вартостей, закодованих в літературі і мистецтві.

Наведу болісний для мене приклад. Два роки, пересиджуючи й таки сумлінно працюючи в парламенті, писав я свою «Орду», в якій, як тільки вмів, узагальнив політичний досвід нашої нації з його вадами й достоїнствами на матеріалі історичної й нинішньої боротьби за незалежність; роман вийшов у світ і відразу дійшов до читача, над ним чаклують нині старі й молоді – у нас, в Англії, Австралії й Канаді; я не встигаю їздити на презентації книжки, учителі запропонували впровадити роман у шкільну програму замість «Мальв» – а мої колеги-депутати, яким я подарував по примірникові, навіть не розгорнули книжки, бо є «важливіші справи», і я – без особливої образи, але з болем – констатую, що рух за свободу, який у нас розпочався із потаємного розповсюдження забороненої літератури, переважно художньої, за що карали звільненням з роботи й тюрмою, змалів нині до дешевої політичної демагогії, за якою стоїть не культурна піднесеність, а моторошна люмпенізація духу.

Народні депутати, які колись за розповсюдження чи гутіркове обговорення творів проскрибованих авторів втрачали волю або посаду і цим пишались (Ігоря Юхновського після проведення на фізичному факультеті університету конференції за романом «Мальви» звільнили з роботи, а в Атени Пашко під час обшуку на її квартирі цю книжку вилучили як заборонену й занесли її до звинувального протоколу), сьогодні навіть не знають і знати не хочуть, що та література, яку вони передруковували на машинках і потаємно передавали з рук у руки, в тисячу крат помножена, виходить нині у світ у видавництвах «Червона калина» Р. Федоріва й нашій «Просвіті», й навіть не думають про те, що в цей час, коли гинуть на ринку українські державні видавництва, а російськомовна вульгарщина й порнографія задовольняє читацький попит на тротуарах, в підземних переходах й приватних кіосках, а теж і в державних книгарнях, – треба ці молоді й такі слабосилі видавництва всіляко підтримувати, пропагувати й розповсюджувати їх продукцію по містах і селах України, особливо у східних областях, так ні – «є важливіші справи».

І тому важливішими справами що не день, то дедалі більше стають розбрат, розколи і чвари, і тому ми все частіше програємо нашим противникам, бо тільки духовна пожива може дати нам ріст і вивищення, а без неї ми стаємо моральними карликами, – і нічого не читають отці нації і не пишуть теж: це серйозна національна криза, яку ми мусимо нарівні з економічною перебороти, щоб не втратити своєї державності. Б’ю у дзвін!

П’ята сесія закінчилася ще однією нашою поразкою: втретє ми не змогли добитися відставки прем’єр-міністра Вітольда Фокіна, який ось уже два роки паралізує національну економіку, блокуючи реформи, саботує впровадження української валюти, гальмує приватизацію, без якої не може запрацювати ринок, перешкоджає створенню механізмів, які б дозволили діяти прийнятим уже законам, а ігнорацією проблем науки і культури сприяє русифікації і згубному для держави національному нігілізмові.

Та не тільки з цієї причини вселилася в наші душі гіркота і не лише через те, що Президент, який вправно веде зовнішню політику, зовсім занехаяв внутрішню, полишивши її на відкуп бездарному урядові, котрий – за винятком кількох міністрів – позбавлений самостійного державного мислення і, вишколений комуністичною тоталітарною системою, вміє тільки командувати або виконувати, а творчо працювати в умовах незалежності не може, – все це не дивина. Навпаки, дивно було б, якби вчорашнього високопосадового партократа Леоніда Кравчука враз осінив масариківський талант державобудування: Масарик виховувався на вікових традиціях чеської іриденти, а Кравчука едукував радянсько-московський колабораціонізм, і з рабських пут конформізму не так легко вивільнитися при найщирішому бажанні, навіть якщо воно є, – отож з цим доводиться поки що миритися.

Та ніяк не можна змиритися з тим, що за один тільки рік демократичний блок парламенту перестав бути блоком – нині кожен демократ шукає істини поодинці, забувши, що її може осягнути лише тісний клан однодумців.

Народна Рада – та парламентська опозиція, яка в нерівній боротьбі перемогла удвоє більшу комуністичну «групу 239» і проголосила Акт Незалежності України, – вмить розсипалася на фракції, як лише з виду зник ворог, і вже нікого не тривожить і не обходить те, що той ворог заліг в окопах і ще міцно почувається, тож рано робити бойові перелаштунки. Проте ніби вибухла серед нас петарда і розкидала вибуховою хвилею всіх урізнобіч: маємо Українську республіканську партію, ослаблену розколом, до якого спричинився Степан Хмара, створивши карликову, проте деструктивно небезпечну УРП-консервативну; маємо Демократичну партію України (до неї належу і я), яка мало що робить, а влитися в сильнішу партію – УРП, керовану Михайлом Горинем, не хоче через амбіції, маємо розколений В’ячеславом Чорноволом Рух, який на очах люмпенізується, особливо у Львові; маємо ослаблене всезагальною депресією, а теж незгодами товариство «Просвіта», а ще є безліч націоналістично-екстремістських угруповань – і всі ці сили’розтягнули на фракції ще недавно монолітну Народну Раду.

Ось чому вже втретє виграє Вітольд Фокін і щоразу, немов сатир, цинічно глузує з нас, зіп’явшись на парламентську трибуну.

Учора сталося те, що мусило статися в осмаленому бездуховністю і роз’єднаному через відсутність духовного Храму українському парламенті.

Парламентський зал, розбурханий фокінським підвищенням цін і сповнений рішучості дати відставку прем’єр-міністрові, раптом стих і більшістю проголосував за довіру урядові; зробили це демократи! Підмовлені народним депутатом Ларисою Скорик, яка своїми популістськими