Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

— Егей! — щоб він устиг озирнутися та побачити паруюче дуло.

Я люблю слово «егей». Але я ще більше боюся почути його, ніж слово «любов».

У місті є порт. У Місті є Річка. Її береги — стіни мармуру, Її дахи — мости. Річка, що розділила Місто, але подарувала йому п’ять островів — п’ять пагонів головних вулиць, п’ять можливостей проплисти річкою, проїхати мостом понад нею.

Ранком із річки туман.

Три сірі Пси в тумані.

Три пси й одна людина.

Рукав піджака роздертий. Поріз на обличчі присох і взявся чорного плямою. Руки закладені за спину. Залита кров’ю краватка.

— Але я не маю грошей!

— Це вже нічого не важить.

— Дайте мені ще один день!

— Цей ранок буде останнім.

— Але в мене…

— У тебе вже немає нікого. І ні в кого немає тебе.

Підхопивши, вони скинуть його з мосту. Прямо в туман, що пригасив лемент, плескіт і більшу частину падіння.

— Туман, — скаже Дикий Пес.

І Дикий Пес підтвердить:

— Туман.

А від річки відходять канали.

Вузькою смужкою води. В арку підземного склепіння, під вежами, під бруківкою, щоб, зірвавшись у чорний розлам, падати до центру землі…

Одна з Ділових Веж. Власник невеликого бізнесу навіть не скинув пальта в спорожнілому за останні кілька днів офісі. Лист у друкарській машинці урвався на «можемо завірити ва…», не перегорнута табличка «зачинено», пуста шафа для плащів.

Відпустити телефонний диск і почути:

— Склад.

— Це я.

— Я вас упізнав.

— Ну що там?

Аркуш перекреслено по діагоналі. В одному куті Власник Справи в безлюдному офісі. Триденний пил. В іншому — Робітник зі Складу. Він працював у ньому майже двадцять років і звик до своєї роботи настільки, що навіть почувши:

— Банкрут, — не зміг покинути свого місця.

Безлюдний будинок. Стіна за вікном. Прокинувся. Сів. Поставив чайник на газ і вимкнув. Так просто.

Ні; він не зміг.

І тепер, сидячи в конторі при складі, відчував, що живе.

— Ну що там у вас?

— Тиша.

— Ти сам?

— Сам, — скаже Робітник зі Складу.

— І я теж сам-один.

— Не зовсім, — скаже великий Дикий Пес. — Прощайся, — і, скинувши з плеча автомат, додасть: — Давай-давай.

— Гаразд, — скаже Власник Справи. — Було приємно працювати з тобою.

Покладе слухавку та й помре.

— Та-та-та, — автомат Дикого Пса — єдиний, до кого Дикий Пес відчуває хоч щось. Щось схоже на любов.

Та як можна не любити автомат? Великий «С», важкий «Т», короткозорий «К»? Того, хто відображає тебе частіше, ніж лезо бритви? Хто скаже за тебе все? Хто прикриє, врятує? Хто допоможе тобі одному вбити всіх ворогів навкруги?

Дві довгі машини Псів, три машини з людьми, найнятими Великими Китами.

— Хто вони?

— Люди з Пістолетами.

— Нехай покажуть.

Дев’ять чоловіків, які не скинули капелюхів. Їх скликано за наказом Китів по чорних барах прикінцевих вулиць, на боксерських боях, у залах суду, купивши вирок:

«За відсутністю доказів».

— То нехай покажуть.

Кожен із них витягне пістолета. Важкого, блискучого, з гербом на руків’ї, з потертим за довгі роки курком. Єдиного супутника старості. Сидячи біля незаштореного вікна, взяти його в руку. Згадати, як ти був Богом для тридцяти убитих тобою людей. Уже несила його підняти. І, відчувши холод металу, сказати:

— Так. Це було непогано.

— І вони зможуть?

— Зможуть.

— Що ж.

Дві машини з Дикими Псами, зупинені трьома машинами Власників Пістолетів, найнятих за наказом Китів.

Нічне місто. Десь там угорі спалахи реклами та цілковита темрява тут, на вулиці затягнутих у ґрати магазинів. У чорних вітринах лише блиск