Петро Михайлович Кралюк - Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів

християнином. Зазначена сатисфакція в кінцевому результаті працювала на розділення козацького середовища за конфесійним принципом. На початку XVII ст. українських козаків навіть починають трактувати як захисників християнства від ісламського світу.

Важливим етапом у розділенні козаків стала діяльність козацького ватажка, часто іменованого гетьманом, Петра Конашевича-Сагайдачного. Саме він надав українському козацтву антимусульманського спрямування, здійснивши вдалий морський похід на Кафу, а потім взявши участь у Хотинській битві 1621 р. на боці Речі Посполитої. Не даремно він, за свідченням деяких авторів, став популярною фігурою в українському фольклорі. Останній, до речі, в ранньомодерний період набув відверто антимусульманського характеру.

Активний процес розділення козаків України на християнську й мусульманську частини припав на кінець XVI – початок XVII ст. Важливим кроком у цьому процесі стала організація реєстрового козацтва, яке знаходилося на службі Речі Посполитої. Тим самим козацтво отримало офіційний статус у християнській державі як її інституція.

Правда, це не значить, що після розділення козацтва України на християнську й мусульманську частини не відбувалося міграцій мусульман у християнське середовище й навпаки. Як уже говорилося, запорозькі козаки й кримські татари активно співпрацювали в 1624—1629 рр., а також у 1635—1637 рр. Це, зокрема, вилилось у тривале перебування великих татарських загонів на Запоріжжі. Частина з них могла тут осісти420. Львівський літопис під 1637 р. зафіксував таку подію: дванадцять (!) тисяч татар перейшли під руку «короля польського» і їм вказано було поселитися «за Дніпром між козаками»421. Звісно, ці татари з часом зазнали й християнізації, й українізації. У деяких районах Наддніпрянщини зустрічаються мешканці, які антропологічно нагадують тюрків. Наприклад, такими є мешканці села Іракліїв Чорнобаївського району Черкаської області. Серед місцевої людності поширені прізвища тюркського походження: Ханделій (вдатний хан), Хандюк (ханський слуга), Кучук (малий), Каракаш (чорнобривий) тощо422. Зрештою, подібних прикладів можна навести чимало. В Україні можна знайти багато місць, де були татарські поселення. А, відповідно, в цих місцях зустрічаються люди з відповідними «тюркськими прізвищами».

У першій половині XVII ст. серед українських козацьких ватажків зустрічаємо чимало осіб з прізвищами тюркського походження – Василь Турченин, Павло Бут, Антон Бут, Левко Бут, Степан Булгак, Микола Болбас, Филон Джаджалій, Матвій Ширяй, Дмитро, Іван та Яків Барабаші, Ганжа та ін. Пізніше маємо знатні козацькі старшинські роди тюркського походження. Наприклад, такими були Кочубеї.

Все це й дає підстави говорити про значний тюркський чинник у формуванні українського козацтва. Останнє можна розглядати як своєрідний синтез переважно слов’янських і тюркських елементів. І хоча слов’яни тут взяли гору над тюрками, це не означає, що тюркське безслідно зникло. Воно впливало на різні сторони життя українського козацтва, певним чином визначало його обличчя. І саме тюркські елементи надали українцям своєрідного східного «шарму», який відрізняє нас від «традиційних» слов’янських народів.

Байда-Вишневецький: між слов’янським і тюркським світами

Вважається, що початки організації українського козацтва пов’язані з особою князя Дмитра Вишневецького (1516?—1563), якого часто ототожнюють з героєм народної «Пісні про Байду». Відповідно, в літературі він переважно фігурує під іменем Байди-Вишневецького. Більше того, в різного роду виданнях (наукових, науково-популярних, художніх) цей діяч часто постає як засновник Запорізької Січі. Хоча в цих твердженнях маємо більше міфології, аніж відображення реального стану речей.

Про Дмитра Вишневецького відомо наступне. Був він старшим із чотирьох синів князя Івана Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни. Походження князівського роду Вишневецьких423 достатньо заплутане. Згідно версії одних авторів, ця династія походили від давньоруських князів424. Зараз ця версія є домінуючою. Інші схильні вважати, ніби Вишневецькі є однією з гілок литовського князівського роду Гедиміновичів425. Проте якщо навіть вони були литовського походження, то, проживаючи тривалий час на теренах Русі-України, встигли «русифікуватися»: родичалися з представниками місцевої аристократії, стали православними, дотримувалися місцевих традицій.

Перша згадка про Дмитра Вишневецького зустрічається в 1545 р. в описі-ревізії Крем’янецького замку. Він разом із неповнолітніми братами підтримував оборонні споруди цієї твердині силами своїх підданих із сіл Підгайці, Кушлин, Окнини, Тараж, Комарин, Крутнів та Лопушне426. Не можна сказати, що ці маєтності були значними і відповідали амбіціям Дмитра.

Вишневецькі не належали до заможних князівських родів. Їхні землі постійно дрібнилися поміж спадкоємцями. Тому представники роду в пошуках добрих статків не проти були спробувати «рицарського хліба». До таких належав Дмитро Вишневецький.

У молодому віці Вишневецький опиняється на пограниччі, де існували великі ризики для життя, але де легко можна було збагатитися. З одного боку, Королівство Польське й Велике князівство Литовське; з іншого, Туреччина й Кримське ханство. Формально і одні, і другі дотримувалися миру. Насправді, йшла постійна погранична партизанська війна. На руських (українських) прикордонних теренах з’явилися замки, які мали би стати заборолом від кочівників. На пограниччі Великого князівства Литовського такими були фортеці в Каневі, Черкасах, Вінниці й Брацлаві. Відповідно, на пограниччі королівства Польського – у Хмільнику, Барі та Кам’янці-Подільському.

В умовах прикордонної війни сторожа цих замків не лише стримувала грабіжницькі наїзди татарських ватаг, а й сама влаштовувала походи на татарські й турецькі володіння – Кілію, Аккерман, Очаків, навіть на Крим, захоплюючи переважно табуни худоби й бранців. Як правило, ці походи здійснювалися під керівництвом