П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

тоді слід було здогадатись, «але ж Альберт — недотепа, він ніби з іншого світу... чи він коли подорослішає, той хлопець? навіть війна нічому його не навчила — це безнадійно!».

Від цих новин про весілля серце, яке щойно прискорено гупало в грудях, зараз завмерло і майже стихло.

І цей смак блювотиння в горлі... Нова хвиля нудоти накотилася, він захотів покинути залу.

Альберт щойно зрозумів: капітан Прадель — тут.

З панною Перікур.

Він потрапив у пастку. От і маєш «обід у колі сім’ї»...

Альберту тепер доведеться обідати навпроти нього? Витримувати його гострий погляд, як тоді в генерала Морійо, коли він мав усі підстави потрапити на розстріл? Це було неймовірно. Невже ця війна ніколи не закінчиться?

Треба негайно тікати звідси, бо інакше його знову вб’ють. Утікати!

Альберт скочив на ноги, хутко перетнув кімнату. Він уже був біля дверей, як раптом перед ним постала усміхнена Мадлен Перікур.

— Ви вже тут?

Вона неначе захоплювалася ним (невідомо чому, можливо, тому, що він їх знайшов, чи тому, що таки наважився?).

Вона не змогла втриматись, щоб не зміряти його поглядом з голови до ніг. Альберт опустив очі. Так, він чудово бачив своє нове, блискуче взуття й закороткий, та що найгірше — протертий костюм. Він був такий гордий, він так хотів оті черевики... Від цього взуття тхне бідністю.

Вся сміхотворність його потуг була зосереджена на них, він їх зненавидів.

— Заходьте, — сказала Мадлен.

Вона взяла його за руку, як друга.

— Тато скоро спуститься. Знаєте, він дуже хоче вас побачити...

19

— Добридень, пане.

Пан Перікур був нижчим, ніж Альберт уявляв. Завжди здається, що впливові люди мають бути високими. І тому дивно, що вони при зустрічі виявляються нормальними. Зрештою, звичайними вони таки не були, Альберт чудово це бачив. У пана Перікура була особлива манера пронизувати вас поглядом, затримати свою руку у вашій на одну зайву секунду, або навіть так усміхатися. Нічого звичайного в ньому не було — він, певно, викуваний з криці, дуже впевнений у собі. Саме серед таких людей і з’являються сильні світу цього. І їхніми руками ведуться війни. Альбертові стало страшно, він не уявляв, як можна брехати такій людині. Він усе поглядав на двері, щосекунди чекаючи на появу капітана Праделя...

Пан Перікур був дуже люб’язний, показав жестом на крісло, і вони всілися. Здавалось, що йому достатньо кліпнути оком, щоб відразу з’явилася прислуга. До них тут же підкотили столик зі стравами. Серед персоналу була також і ота маленька кралечка. Альберт намагався на неї не дивитися, а пан Перікур розглядав його з неприхованою цікавістю.

Альберт так і не зрозумів, чому Едуард не хотів більше сюди повертатися — для цього мали бути вагомі причини. Познайомившись з паном Перікуром, він десь збагнув, що в присутності такого чоловіка почуваєшся незатишно. Це був важкий чоловік, нічого доброго від нього не дочекаєшся. Вилитий з того самого сплаву, з якого роблять гармати, снаряди і бомби, — від одного спалаху вони вб’ють вас і не помітять. Ноги Альберта говорили за нього, вони все поривалися піти.

— Що ви питимете, пане Майяр? — спитала Мадлен, широко посміхаючись.

Що сказати? Що пити? Він не знав. За певних обставин (і коли є гроші) він п’є кальвадос — простацький напій, якого не просять у багатих людей. А чим його замінити зараз, він навіть і не уявляв.

— Може, келих шампанського? — спитала Мадлен, щоб допомогти йому.

— Чом би й ні, — ризикнув Альберт (який ненавидів бульбашки).

Довге мовчання, тоді з’являється мажордом з відерцем льоду і пляшкою, церемонія з артистично затриманим корком. Пан Перікур нетерпляче зробив жест, що мав означати: «швидше, наливайте вже — ми ж не можемо тут усю ніч просидіти».

— Значить, ви знали мого сина? — спитав він нарешті, нахиляючись до Альберта.

У цей момент Альберт зрозумів, що вечір буде саме таким. На очах своєї доньки пан Перікур розпитував його про смерть свого сина. Слава Богу, Прадель не був учасником цього дійства. Це сімейна справа. Від цього стало одразу легше. Він подивився на стіл і на бульбашки в його келиху з шампанським. З чого почати? Що сказати? Він довго це обдумував, але слів знайти не міг.

Пан Перікур задумався і вирішив почати:

— Мого сина... Едуарда...

Він запитував себе: чи цей хлопець знав його насправді? Чи він сам написав того листа (невідомо, як усе насправді відбувалося). Можливо, там випадково доручали комусь писати листи родинам загиблих товаришів. У кожного — своя робота, наприклад, писати одне і те саме або приблизно. Але відповідь була швидкою і щирою:

— О, так, пане, я часто спілкувався з вашим сином...

Те, що пан Перікур хотів дізнатися про смерть свого сина, вже не мало такого значення. Те, що казав цей колишній доброволець, було важливішим, бо він говорив про живого Едуарда. Едуарда в болоті, під час обіду, при роздачі сигарет, увечері за картами, Едуарда, що сидить окремо в тіні, малюючи в своєму зошиті... Альберт описував вигаданого Едуарда, бо того, якого він знав по сусідству, у траншеях, він зовсім не знав.

Панові Перікуру не було так важко слухати ці історії, як він собі уявляв, було навіть приємно. Він вже посміхався, а Мадлен бозна-відколи не бачила, як він усміхається.

— Якщо дозволите, то скажу вам, що він дуже любив реготати... — сказав Альберт.

Набравшись сміливості, він почав розповідати. «В той день, коли...», або «в той день,