П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

і повернулася, щоб сказати: «вибачте» за той сміх, який не могла стримати. Він підняв руку — «ні-ні, навпаки — смійтеся».

Тепер він був сам у тому помешканні, двері за нею закрилися. Вона зараз повідомить, що пан Майяр — вже тут, веселий сміх затих. Ця тиша, ця величність, ця розкіш зобов’язують. Він торкнувся листочків якоїсь рослини, подумав про гарненьку служницю... Якби він міг наважитися... Він спробував прочитати заголовки книг, провів пальцем по полиці, не наважуючись торкнутися клавіші фортепіано. Він би міг зачекати, поки вона закінчить свою роботу (хтозна, чи має вона її?). Він підійшов до крісла, сів у нього, тоді підвівся, сів на канапу з гарної і приємної шкіри. Розсіяно перегортаючи, передивився англійські газети на журнальному столику. Як би до неї підійти, до тої красуні-служниці? Шепнути їй щось на вушко, виходячи? Чи краще зробити вигляд, що щось забув, знову подзвонити і вкласти в її долоньку записку з... З чим? Зі своєю адресою? А що можна забути? У нього навіть парасолі нема. Так стоячи, він гортав номери Harper’s Bazaar, Мистецької газети та Офісьєль де ля мод. Присівши на канапі, він подумав, що зачекати, поки вона закінчить роботу, було б найкраще, або розсмішити її отак, як щойно. Його увагу привернув на низенькому столику великий альбом, оправлений у білу красиву шкіру, м’яку і шовковисту, як і все довкола. Якщо запрошують на обід — то скільки ж це коштує? І ще одна дилема — куди піти? Він узяв альбом, відкрив його. Може, в Буйон Дюваль? Для нього це нормально, але запрошувати туди молоду дівчину не можна, а особливо таку, як вона (а вона прислуговує у багатих будинках, де навіть на кухні має бути срібний посуд). Аж раптом його живіт зсудомило, він ковтнув слину, щоб не виблювати, смак блювотиння наповнив його рот. То було фото з весілля Мадлен Перікур і капітана д’Олней-Праделя — рука об руку.

Це був він, жодного сумніву, Альберт не міг помилитися.

Але все ж це треба уточнити. Він спрагло гортав сторінки. Прадель був майже на кожній сторінці. Знімки були великими, як на сторінках журналів, багато людей, і квіти, квіти... Прадель на фото скромно посміхався, ніби виграв у лотерею, і не хотів, щоб із цього робили подію. Але дозволив собою захоплюватися, радісна панна Перікур поруч із ним, одягнута в сукню, яку ніхто не носить щодня, а купляють лише для весілля. А ще смокінги, фраки, запаморочливі туалети дам з глибокими вирізами на спині, брошки, кольє, світлі рукавички, гості, що тиснуть одне одному руки. Так, це — він, Прадель, багаті столи... А онде тут поруч з нареченою, напевне, її батько, пан Перікур, він навіть посміхається. Правда, в цього чоловіка вигляд не надто задоволений. А ще на чоловіках лаковане взуття і фраки з хустками. А в глибині і попереду — піраміди з фруктами, фужерами з шампанським, прислуга в костюмах та білих рукавичках, вальси, оркестр, і знову молодята, що проходять почесною ходою... Альберт повільно гортав сторінки.

Стаття у газеті «Голуа»:

КАЗКОВЕ ВЕСІЛЛЯ

Від цієї паризької події багато очікували і мали рацію, адже в цей день поєдналися краса та відвага. Уточнюємо для наших нових читачів, які ще цього не знають: йдеться про весілля панни Мадлен Перікур, доньки Марселя Перікура, відомого промислового магната, та патріота і героя Анрі д’Олней-Праделя.

Сама церемонія на прохання родини була проведена скромно та інтимно у церкві Отей, і лише кільком десяткам запрошених пощастило послухати зворушливу проповідь його святості єпископа Куенде. Свято відбувалося на булонському узліссі, в павільйоні Арменонвіль, який поєднує елегантність своєї архітектури періоду Бель Епок та сучасність свого убранства. Протягом усього дня не було такого моменту, щоб на терасі, в садах чи залах не з’явився хтось із знаменитої та блискучої публіки. Розказують, що понад шістсот запрошених могли захоплюватися юною нареченою, сукня якої з тюлю та герцогського сатину була презентована близьким другом родини Жаном Ланвеном. Нагадаємо також, що її обранцем став Анрі д’Олней-Прадель, ім’я якого є одним із найповажніших, який і є тим знаменитим «капітаном Праделем», котрий, крім інших військових заслуг, був ще й переможцем битви за 113-ту висоту, відбиту у німців за кілька днів до перемир’я. В його колекції — чотири нагороди за численні подвиги.

Президент Франції, пан Раймон Пуанкаре, близький друг пана Перікура, також скромно відвідав свято, залишаючи п. Мільрану та п. Доде, а також таким великим митцям, як Жан Данян Буверет чи Жорж Рошгрос, можливість насолодитися надзвичайним святом, яке, без сумніву, ввійде до анналів історії.

Альберт закрив альбом.

Ненависть, яку він відчував до цього Праделя, стала ненавистю до самого себе. Він злився на себе за те, що досі боявся його. Навіть саме ім’я Прадель викликало у нього пришвидшене серцебиття. Доки він відчуватиме цю паніку? Майже рік вони не бачилися, але він про нього повсякчас думає. Його неможливо забути. Досить оглянутися довкола, щоб помітити слід цього чоловіка в житті Альберта. І не лише в його житті. Доля Едуарда, все, що він робив з ранку до вечора, — все, абсолютно все, залежало від одного висхідного моменту: ось біжить людина серед апокаліптичного пекла, в цієї людини різкий і злісний погляд, людина, для якої життя інших нічого не варте, а їхнє життя — тим більше. Ця людина щосили штовхає розгубленого Альберта у вирву... А потім той неймовірний порятунок, наслідки якого ми вже знаємо, а тепер оце скалічене обличчя друга. Так ніби на війні замало лиха...

Альберт невидюще дивився перед собою. Ось він — кінець історії. Оце весілля.

Він думав про своє існування, хоч і не був таким філософом. А Едуард і не підозрює, що їхній убивця одружився з його сестрою.

Він згадав той цвинтар глухої ночі. Вона з’явилася ще напередодні з дорогою муфтою, а поруч — красунчик Прадель, такий собі рятівник. А потім — ще дорога до могили, Альберт тоді сидів біля того спітнілого водія, який пересовував язиком недопалок від одного кутика рота до іншого. А панна Перікур та лейтенант Прадель сиділи в лімузині... Йому ще