Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

стала мимовільним свідком убивства. Місіс Зальцер ризикувати не стала. Вона запакувала медсестру в божевільню — аби бути певною, що та не заговорить. Відтоді Ейнона і перебувала в звуконепроникній палаті санаторію доктора Зальцера.

— Ви хочете сказати — всупереч її волі?

— Не просто всупереч волі — впродовж двох років її накачували наркотиками.

— Але ж ви не думаєте, що до цього причетна Морін Кросбі?

— Цього я не знаю.

Тепер Віллет важко дихав. Сама думка, що така багата клієнтка, як Морін Кросбі, може бути звинувачена у викраденні, здається, справді його шокувала, хоча нещастя Ейнони Фрідлендер залишило його байдужим.

— До речі, якщо у вас викликає співчуття доля Ейнони, — додав я, — то знайте, що минулої ночі нам вдалося викрасти її зі санаторію.

— Справді? — Віллет спохмурнів. — Чи спроможна вона вчинити скандал?

Я йому неприємно посміхнувся.

— Гадаю, що це більш як імовірно. А ви б не хотіли цього, якби вас протримали два роки у божевільні лише тому, що певні багатії надто сором’язливі, аби їхні імена з’являлися в газетах?

Він підпер підборіддя рукою і глибоко замислився.

— Думаю, що я міг би виділити їй невеличку компенсацію, — нарешті озвався він, але сказав це нерадо. — Хотів би зустрітися з нею.

— Ніхто її не побачить, поки вона не буде до цього готова. Просто зараз Ейнона ще не при тямі, — я з притиском загасив сигару і запалив власну сигарету.

— Про її викрадення буде повідомлено в поліцію. А якщо це стане відоме, то й уся брудна історія потрапить на перші шпальти газет. І тоді вашим завданням буде передати мільйони Кросбі в дослідницький центр. А там уже самі вирішуватимуть — хто обслуговуватиме рахунок: ви чи хтось інший. Боюся, що це буде хтось інший.

— Тоді ще більше підстав поговорити з Фрідлендер, — сказав Віллет — Як правило, такі конфлікти легко залагоджувати.

— Не будьте так упевнені в цьому. До того ж, іще маленький інцидент, що стався зі мною, — м’яко нагадав я. — Мене також викрали і тримали за бранця впродовж п’яти днів, і мені теж уприскували певну кількість наркотичних речовин. І про цю дрібничку також стане відомо поліції.

— Навіщо вам позбавляти себе такої хорошої роботи? — запитав він і вперше відтоді, як я з’явився у його кабінеті, дозволив собі криву посмішку. — Я саме мав намір запропонувати вам додатковий гонорар: скажімо, якихось п’ятсот доларів.

Із такою сумою мій новий капелюх ставав реальністю.

— Ви мене спокушаєте. Ми могли б це назвати «доплатою за ризик», — запропонував я. — Але, сподіваюся, це буде окрема оплата — понад гонорар, що належить нашій конторі за виконану роботу?

— Звісно.

— Ну, тоді облишмо поки що Ейнону Фрідлендер і продовжимо нашу розмову, — сказав я. — Нам є що ще обговорити; далі історія стає цікавішою.

Віллет відштовхнув од себе крісло і підвівся. Я спостерігав, як він іде до невеличкого бару біля протилежної стіни й повертається з пляшкою шотландського віскі та двома маленькими склянками.

— Ви це п’єте? — запитав він, знову всідаючись у крісло.

Я сказав, що п’ю — за першої-ліпшої нагоди.

Він налив віскі у дві склянки, присунув одну до мене, іншу перехилив собі в горло й відразу ж наповнив свою склянку знову. Поставив пляшку між нами.

— Наливайте собі самі! — сказав.

Я відпив ковток. Віскі було дуже хорошим: практично найкраще, що я пив останнім часом. І я подумав, як це чудово, коли такий респектабельний адвокат прогинається перед вами, щойно відчує, що йому загрожують неприємності, а його ім’я може бути в цьому замішане.

— Якщо вірити Морін, то смерть старого Кросбі — на совісті Дженет, — повідав я Віллетові. — Можливо, це й так, але дівчина дивнувато це демонструвала.

Я чомусь думав, що вона не стане грати у теніс і вести безладний спосіб життя в такий час. Так чи інакше — якщо знову ж таки вірити Морін — то через шість чи сім тижнів після того вбивства Дженет вчинила самогубство. Вона прийняла миш’як.

Крихітна крапля віскі скотилася з Віллетової склянки на промокатку.

— Боже правий! — сказав він, затамувавши віддих.

— І це також зам’яли. Так сталося, що на той час місіс Зальцер не було в місті, отож Морін і доктор Зальцер прикликали лікаря Бьюлі, сумирного старого козла, та повідали йому, що Дженет страждала від злоякісного ендокардиту, і той покірно підписав свідоцтво про смерть. У Дженет була особиста покоївка, Юдора Дрю, котра, ймомвірно, підслухала розмову Зальцера з Морін. Вона вирішила заробити на цьому, і вони їй заплатили. Я вийшов на її слід і надумав з нею зустрітися. Вона виявилася достатньо розумною для того, щоби спекатися мене, зв’язатись із Зальцером і розповісти йому, що я пропонував їй п’ятсот баксів за інформацію, і якщо він хоче, щоб вона тримала язик за зубами, то мусить підняти ставку. В місіс Зальцер була готова відповідь на це. Вона підіслала до Юдори колишнього бандита, котрий працював у санаторії, щоб той трохи її урезонив. Але, як висловилася місіс Зальцер, злочинець дещо «перевищив повноваження» і вбив дівчину.

Віллет глибоко зітхнув та зробив довгий ковток віскі. Видно було, що він відчайдушно потребує випити.

— Дворецький сім’ї Кросбі, Джон Стівенс, також щось знав, чи принаймні підозрював, — провадив я далі. — Я саме вмовляв його розповісти це мені, коли його викрали шестеро «макаронників», які працюють на Шеррілла. Вони також були з ним «занадто грубі», й Стівенс помер