Любомир Андрійович Дереш - Трохи пітьми

– Я маю сказати вам всім важливу річ. Те, що я хочу сказати вам, стосується демонів. Це я привела їх сюди, а вони привели сюди вас.

Лорна поглянула на мене.

Я сковтую тверду грудку в горлі й киваю у відповідь. Мною починає трусити – як завжди, коли говорить Лорна. Я чую в її голосі ті самі відьомські переливи, котрі зводять мене з розуму. Не в переносному, а в цілком конкретному значенні.

– Ще одна, блін, відунка, – буркає Йостек, проте помітно охолоджується. Він складає руки на грудях і дивиться на нас усіх з погордою. А ми – ми всі розвертаємося до Лорни.

– Воно вже не перший рік біля мене. Десять, може, навіть більше, років ми ходимо одне за одним, – каже Лорна і обводить нас поглядом. – Між ним і мною – зв'язок. Ми ніби змагаємося, хто сильніший: воно чи я. Його темрява чи моя непохитність.

– Хто це – воно? – м'яко питає Алік.

– Воно це воно. Те, Що Лякає. Сила без статі, але з чоловічим відблиском. Про нього я казала «Той», «Інший». Воно – це страх, який я пам'ятаю із самого дитинства. Страх – це його дихання. Скільки себе пам'ятаю, моє життя нагадувало сон, завжди готовий перерости в кошмар. Я ніколи не була цілком впевнена, що насправді існую. Завжди ніби кіно…

Я слухаю Лорну впіввуха, тому що вже чула її історію, і не раз. Насправді зараз чомусь я пригадую історію, яку почула від Лорни в ту ніч, після пекла на тій квартирі. Про те, як Лорна «гасила сонце», про те, як вона стрибнула у провалля і після цього мовби покотилася по зовсім інших рейках…

Мене не дуже цікавить те, що говорить Лорна зараз. Я більше думаю про цей її символічний підйом разом із дядьою в гори. Про те, як він дав Лорні «торкнутися неба». І про те, як вона таки «загасила» сонце. Мені спадає на гадку порівняння з метеликами, яких закрили у картонній коробці з-під взуття, а вони намагаються випурхнути. Так і мої думки – про дядю, про Лорну і про сонце – б'ються об картон моєї голови…

– Напруженість я почала відчувати у школі. До цього я вважала, що це нормально – бути постійно пригніченою, ослабленою… бути постійно в очікуванні, що от-от станеться щось кошмарне. Я не могла веселитися разом зі своїми подружками. Через цей страх завжди відчувала себе окремою. Я завжди мріяла бавитися з іншими дітьми, дружити з однокласниками. Але воно не пускало мене. Коли на небі виглядало сонце, я відчувала, що мені робиться легше, і тоді я вливалася на якийсь час в ігри однолітків, забувала себе і почувалася частиною групи. Коли небо захмарювалося, все в мені тьмяніло і я замикалася в собі. Занурювалася в цю вогку знесилюючу пітьму. У школі я не могла радіти з елементарних речей. Дискотеки. Красивого однокласника. Шкільного торжества. Я почувалася невимовно чужою на цьому святі життя.

Вже у випускних класах, десь так у класі десятому, мені почало здаватися, що насправді я люблю цю похмурість. Люблю опускатися в пітьму, на саме дно душі, й лежати там набухлим від горя трупом, просяклим тривогою й безсиллям. Тепер я розумію, що і музика, яку я обирала (точніше, яка мимоволі приходила до мене), була похмурою і диявольською саме через цей настрій.

Перед випускним у школі мені було так херово, що я майже зважилася врешті покінчити життя самогубством. Випускний вечір відбувався прямо у шкільній їдальні.

Чим довше я дивилася на кольорові кульки й серпантин, яким прикрасили цю обридлу їдальню, тим більше ненавиділа я весь світ. Застілля швидко почало набирати обертів, а я непомітно вийшла з зали й піднялася на четветий поверх. Звідти я вилізла по драбині на дах школи. Якраз заходило сонце. І чим нижче воно опускалося, тим тривожніше мені робилося, тим безпораднішою почувалася я перед своїм внутрішнім станом. Я сіла на парапет і стала дивитися на захід. Сльози самі лилися мені по обличчю, розмиваючи дорогий, зроблений заради цього вечора у салоні краси макіяж. Я по-особливому гостро відчула можливості ЦІЄЇ ХВИЛИНИ й подумала, що САМЕ ЗАРАЗ прекрасна мить, аби стрибнути головою донизу. Я задовго міркувала над цим. Хвилини давили на мене, ніби присипали ґрунтом. Ніби Час сам вирішив мене живцем поховати під своєю вагою.

І я страшенно злякалася, коли зрозуміла, що ця думка була моєю, глибинно моєю.

Я збрехала собі, що тут надто низько, що можна просто зламати хребет, не померти, а залишитися калікою.

На парапеті я викурила п'ять цигарок, одну за одною. Коли я дивилася вже на згасаючий слід від сонця, моє серце болісно фонило, немов заведений мікрофон. Уже в напівтемряві я покинула дах в абсолютному трансі і якось повернулася до святкової зали. А там вже напилася так, що отямилася тільки під крапельницею в лікарні. На відміну від моїх колишніх однокласників, котрі ще довго потім не могли забути моїх вибриків на випускному, я нічого не пам'ятала.

– Лорна, – озивається Алік, – а ти пам'ятаєш, коли ти усвідомила його вперше? Як це було?

– У класі, може, восьмому. Просто одного дня я зрозуміла, що мій страх має конкретне місце проживання. Він живе у мене в кімнаті. Тому я так боялася прокинутися вночі, коли вже мама спала. Боялася, що він, воно покажеться. Цього я боялася найдужче: побачити його в лице.

– Стан жаху, в якому я жила, негативно позначався на моєму здоров'ї. Але він натомість однозначно стимулював мене у розвитку. Я багато читала. Лазила в інтернеті, качала звідти різну дивну музику. Мене приваблювало все темне, похмуре… Throbbing Gristle, Psychic TV, Coil, Zoviet France, SPK. Музика сили. Я зрозуміла, що, незважаючи на свій страх, теж можу бути сильною.

Особливою фігурою для мене став Мерилін Менсон. Коли я курила траву і слухала його музику, я дуже чітко розрізняла, хто з музикантів чесний, а хто фальшивить. Найкрутіші речі Менсона – студійний альбом Antichrist Superstar і концертна версія пісні Long Hard Road Out Of Hell. Мені здавалося, що це якраз про мене. «Довга і важка дорога з Пекла» – це фраза, що дослівно описує суть мого життя.

Тільки моє пекло не було вогняним (хоч деколи я відчувала, як горю). Я знаю, яке пекло насправді. Воно темне й нестерпне. Воно подавляє. І голове – з нього немає виходу.

Потім