Анатолій Андрійович Дімаров - На коні й під конем

у класі виникає якийсь рух. Непомітний, невловимий, прихований од учительського ока. Чути, як шарудить папір, риплять пера, з парти на парту перелітають записки. Ось уже й учитель починав відчувати, що в класі щось не гаразд, раз по раз уриває розповідь. Але як не приглядається — не помічає нічого. Адже протягом семи років учні пройшли неабияку школу конспірації.

Лунає дзвоник. Щойно вчитель залишив клас, як Мишко вихором зірвався з–за парти, помчав до Голобородька.

— Ти доніс директорові?

— А твоє яке діло? — буркнув Голобородько.

— Так, значить, доніс? — сікався до нього Мишко. — Ходім до директора!

— Сам іди, як тобі так хочеться!

— І піду. Хлопці, хто зі мною? Гаврильченко, підеш?

— Піду.

Високий хлопець із гладко причесаним білявим волоссям підійшов до Кононенка, став поруч.

— Я теж піду!

Дівчина, що сиділа з Олею Чровжовою, вийшла з–за парти і теж стала поруч з Кононенком.

— Може, й мене битимеш? — з викликом спитала Голобородька.

— Давай сюди лист! — наказав Кононенко. — Ми йдемо до директора.

Неохоче оддаю листа. Мені чомусь незручно, особливо перед дівчиною.

Крім них трьох, ніхто більше не пішов. Хто сидів мовчки, а хто розмовляв, сперечався, однак усі нетерпляче чекали, чим ця історія скінчиться. І коли делегати з'явилися у дверях і Кононенко од порога закричав: «Наша взяла!», клас вибухнув таким дружним «ура!», що мені аж вуха заклало. Кричали всі: й ті, що за мене, й ті, що за Голобородька; мовчали лише Голобородько і я.

Того дня я не чекав Федька після уроків, щоб іти разом додому. У мене з'явилися нові друзі. І Кононенко, й Гаврильченко, і Ніна Рибальченко, ота дівчина, яка сиділа поруч з Олею Чровжовою, і ще один хлопець, який мав незвичне ім'я Кім, тобто, Комуністичний Інтернаціонал Молоді. У «Інтернаціонала» було ніжне дівоче обличчя і такі густі вії, що їм би позаздрила кожна дівчина.

Всі вони жили у тому ж кутку, що і я. Ми йшли веселою галасливою ватагою, і мені ще ніколи не було так хороше, так світло й легко на душі.

ВЧИТЕЛІ, ВЧИТЕЛІ…

З перших днів занять найбільше запам'яталися уроки фізики. І то зовсім не тому, що я палав особливою любов'ю до цього предмета. Якщо вже признатись по щирості, то з усіх дисциплін серцю моєму була наймиліша ота, що мала звабливу назву «канікули». Коли б за неї виставляли оцінки, я б завжди був круглим відмінником.

Що ж до інших предметів, то я дивився на них, як на кару господню, наслану нам невідомо за які гріхи. Як на довголітню спокуту, не пройшовши яку, ніколи не виростеш та не станеш дорослим. Отією неймовірно щасливою істотою, якій не треба ні готувати уроки, ні складати екзамени, ні висиджувати за партою по чотири–п'ять годин щодня.

Хіба можна порівняти наше життя з життям Тома Сойєра та Гека Фінна, яким судилися такі карколомні пригоди. Якось наприкінці канікул перед шостим класом, прочитавши обидві ті книжки, я вирішив повторити подвиг героїчних хлопців і рушити нашою річкою на плоту в далекі мандри. Куди, не знав іще й сам, але не ближче Чорного моря.

Пліт будували ми з Ваньком, якого я підбив на мандрівку. Для цього ми серед ночі поцупили в дядька Юхима, що жив коло самої річки, нові ворота, і другого дня розлючений дядько ловив кожного хлопця й допитувався, чи не його рук то робота. Ми ж відтягли ворота у лозняк і цілісінький тиждень в'язали до нього паліччя, щоб не пірнути одразу під воду.

За дядьком Юхимом настала черга моєї мами і Ванькового тата хвилюватися: тепер вони допитувались, яка це личина тягне майже щодня то пшоно, то сало, то хліб. Щойно лежала ціла хлібина, а вже половини нема. Потім став зникати посуд, бо треба ж у чомусь готувати їжу, а під кінець і одяг. Ванько навіть захопив батьків кожух, мотивуючи свій вчинок тим, що хоч зараз і літо, але хто його зна, скільки ми будемо плисти, чи не застукає в дорозі зима.

Відчалили ввечері, коли добре смеркло, щоб нас не помітили та не витягли на берег. Ванько все допитувався: де нас завтра шукатимуть як утоплеників — на плесі, проти села, чи нижче, у кручі…

Пливли ми не менше двох годин. Було дуже цікаво й трохи моторошно, особливо коли поруч сплескувалась велика рибина. А потім ми потрапили на бистрину, пліт понесло так, що замиготіло в очах, ударило щосили об корч. Пліт став цапа, і ми з Ваньком шубовснули в темний вир. Не потонули тільки тому, що плавали, як качки. Усе наше начиння пішло на дно, мені пощастило врятувати лише тичку, а Ванько ще довго брьохався у круговерті і все допитувавсь, чи не бачив я кожуха.

Потім ми чалапали, мокрі й нещасні, додому. Я ніс тичку, хоч до ладу не знав, нащо вона мені. Ванько журився за кожухом: що він скаже татові, як влуплять морози…

Але все це було давно, а зараз я з нетерпінням чекаю уроку фізики, бо вже багато начувся про Івана Даниловича, який викладав цей предмет.

Він з'явився у класі, щойно пролунав дзвоник. Легко й пружно пройшов до столу, повернувся до нас, неголосно привітався.

Вдягнений він був надзвичайно акуратно: вишита сорочка із стоячим комірцем, чорний піджак і синє галіфе — без жодної зморшки, жодної складочки, наче Іван Данилович щойно вийшов з–під праса.

Та найбільше вразили мене чоботи. Я ще не бачив таких дзеркально–блискучих чобіт. І хоч би тобі якась порошинка на них! А на вулиці од піску аж курить.

Намилувавшись чобітьми, переводжу погляд на обличчя учителя. Воно суворе й зосереджене. Сірі очі уважно вивчають клас — парта за партою. Ось вони зупинились на мені.

— Новенький?

Я підвівся, кивнув головою.

— Наступного разу причешіться як слід. Або обстрижіться, якщо не вмієте користуватися гребінцем. Школа — не вулиця.

Сідаю обпалений соромом. Уже шкодую, що куйовдив волосся, коли мама пригладжувала його. Тим часом Іван Данилович наказав:

— Дістаньте підручники.

Всі як один поклали перед собою новенькі книжки.

— Розкрийте на тридцять шостій сторінці. Закресліть третій од верху абзац. Там неточне витлумачення деяких фізичних явищ.

Він назвав нам іще кілька абзаців, і ми з насолодою їх перекреслили…

Урок він почав так:

— Згадайте, як ви цього літа купались. Вилазили, мабуть, на вишку або на кручу і стрибали у воду. Чому