Іван Антонович Єфремов - Година Бика

за одним зісковзнули з верхівки дерева й повільно попливли над килимом сплетених крон у бік гір. Ген Атал з полегкістю зітхнув. Поки крутилися гвинти, планери досягли галявини лісу і, підхоплені висхідним потоком, долетіли до другого уступу гір. Прямовисні темно-бузкові стіни високих плоскогір’їв не можна було подолати при слабких повітряних течіях. Ген Атал спрямував планер у широкий прохід, що розтинав стрімкі скелі.

На подив землян, вони опустилися серед пагорбів затверділої глини, поряд з непоганою дорогою, лише де-не-де пошкодженою осипами та розмивами.

Тор Лік хотів скласти свій планер, та Ген махнув рукою.

— Заряди в турбокоробках витрачено, дріт затвердів, і його не зігнути. Марний вантаж.

Астрофізик з жалем подивився на величезне ромбічне крило, що простерлося на схилі пагорба, й рушив до дороги.

Підйом по спекотливій ущелині зайняв кілька годин. Зем. ни зупинилися на відпочинок у затінку крутого урвища.

— Дорогою ми можемо йти і вночі, — сказав Тор Лік і сі надувати тонесеньку подушку.

— Хотілося б дістатись до перевалу ще засвітла, — спрокі ла завважив Ген Атал. — Подивимося, що там, за горами. Які. дорога краща, то поїдемо на СДФ.

— Чудово! — погодився Тор Лік. — Хто не любить кататися на СДФ! А Тівіса ще в школі славилася вправністю в цьому спорті… До речі, де вона? — спохопився астрофізик.

— Подорож по Тормансу дається взнаки, — спокійно відповів Ген Атал, — всіх нас час від часу спостигають напади марної тривоги. А Тівіса — он, — він показав на високий стрімчак із пластів піщаника і м’якої білястої глини. Стрімчак здіймався круто, розколотий тріщинами і завалений брилами, схожий на руїни титанічних сходів. Крихітна постать виблискувала в променях червоного світила, Тівіса спритно стрибала з виступу на виступ величезної кручі.

Тор і Ген помахали їй, кличучи в затінок обриву, Тівіса ж енергійно манила до себе.

Тор Лік підвівся і з жалем поглянув на свою м’яку подушку.

Проте коли зорелітники побачили уламки великих чорних товстих кісток біля підніжжя стрімчака, від їхньої розслабленості не лишилося й сліду. Тівіса стояла на уступі, де з-під відваленої брили виднілися кістяки великих тварин. Трохи далі з піщаника виступав напівзруйнований величезний череп ще одного звіра. Товстий уламок чи то рога, чи бивня стирчав з кручі, ніби ще загрожував ворогам.

Усі троє мовчки споглядали скелети; колір і неушкодженість закам’янілих кісток свідчили про поховання тварин у великих водоймищах. Весь стрімчак був усіяний кістками, отже, стало зрозуміло, що колись тут процвітало могутнє життя.

Тівіса й Тор бачили кілька скелетів викопних тварин у музеї біологічного центру. Ці палеонтологічні колекції не відбивали справжньої історії життя на Тормансі і не йшли ні в які порівняння з великою картиною минулого, відтвореного в музеях Землі. Збайдужіння тормансіан до історії своєї планети, напевно, зумовлювалося загальним занепадом історичних досліджень при олігархічному ладу. Олігархія не любить історії. Але достовірнішою була, очевидно, інша причина. Глибоко в Землі, в пластах мільйонолітньої давності знаходилися останки древніх людей, здебільшого разом з останками слонів. Поряд з наймогутнішими серед великих тварин Землі були й фізично слабші. Ще глибше в минувшину проникали шари, що належали до часів, коли пра-люди готували перші знаряддя й оволодівали вогнем і, нарешті, коли шляхи спільних предків людини і мавпи не розмежовувалися.

Для людини Землі її корені на рідній планеті були очевидні. Вона могла простежити весь шлях великого сходження від первісного життя до думки, пройдений за мільйони століть страждань, невпинного народження і смерті живої матерії.

Ґрунти Торманса зберігали свідчення історичного розвитку життя до рівня не вище тваринного, з інтелектом значно нижче земних коней, собак, слонів, не кажучи вже про китоподібних. Тут палеонтологія доводила, що людина — чужий прибулець, і керувалася при цьому фактами злочинного знищення нею попереднього життя Торманса, дарма що вона не прикривала своє походження Білими Зірками. Безкраї степи хвостової півкулі — нині курні, пустельні, — були, очевидно, такі ж багаті життям, як безмежні рівнини високої хвилястої трави з мільйонними стадами тварин і зграями птахів, знищені в Північній і Південній Америці та Африці. Тівісі яскраво пригадалася картина в Будинку історії екваторіальної зони Африки. Нещадно випалена сонцем рівнина з розкиданими де-не-де зонтичними акаціями всіяна вибіленими кістяками диких тварин, що розсипалися в прах. Спираючись на радіатор швидкохідної машини, на передньому плані стоїть чоловік з багатозарядною гвинтівкою, мружачи знуджені очі від диму приліпленої до куточка рота сигарети. Підпис староанглійською мовою грою слів означав одночасно і «Кінець дичини» і «Кінець гри».

— Тівісо, що з тобою? — запитав Тор Лік.

— Замріялась! Принеси апарати. Ми зробимо голограми. — Тівіса примружила розкосі очі, що стомились від яскравого світла.

Троє мандрівників і три вірні дев’ятиніжки наполегливо долали підйом, заглиблюючись у затінок темно-фіолетових урвищ головного масиву.

Промені світила вже ковзали паралельно поверхні плоскогір’я, коли ущелина розширилась. Горизонт став опускатися донизу. Позаду лишилася простора улоговина з первісним лісом, а попереду в напрямку екватора простирався хаос різнокольорових кам’яних порід, розмитих ще до висихання планети. Гребні, шпилі, правильні конуси й уступчасті піраміди, ущелини, як рвані рани, стіни з архітектурно правильними ансамблями колон, осипи і висохлі русла — все перемішалось у строкатому лабіринті з плямами густих тіней, то синіх, то фіолетово-чорних.

Ген-ген у серпанку, підсвіченому пурпуровим низьким світилом, хаотичні нагромадження вирівнювались, непомітно переходячи в пустельний степ рівнини Мен-Зін. Крізь закурений порохнявою небокрай ледь проблискувала вода. Пурпурова імла перетворилася там у розірване пасмо синіх хмаринок, які низько стелилися понад степом.

Тут було прохолодніше, і земляни рушили під гору бігцем. Звивисту дорогу місцями перегороджували обвали. Мандрівники бігли година за годиною, а поряд, не відстаючи, трюхикали три СДФ. Нижче пішла зона пісків, навіяна вітром минулих часів на схили передгір’їв. Піщані замети перетинали шлях на його згинах гострими гребінцями.

Тівіса важко дихала, помітно стомились і Тор з Геном. Астрофізик несподівано зупинився.

— Чого, власне, ми біжимо, та ще й у такому темпі? До води на горизонті ще далеко, а зараз стемніє. Та й точного часу прибуття в Кін-Нан-Те ми не визначали.

Тівіса розсміялась і перевела подих.

— Справді? Очевидно, нами керує нездоланне підсвідоме бажання піти далі від неприємних лісів та їхніх мешканців. Відпочинок!

Вертикальні смути кристалів гіпсу перетинали зріз пагорба, під яким влаштувалися земляни. Для безпеки навколо табору поставили СДФ, не вмикаючи поля, але захистившись бар’єром невидимих променів, з’єднаних з автоматичним реле захисту.

— На випадок, якщо й тут водяться пожирачі голів, — усміхнувся Ген Атал, настроюючи захист.

Тор Лік спробував зв’язатись із зорельотом через відбитий промінь, але марно. Потужності СДФ не вистачало для створення свого хвилеводу, а без нього