Олег Федорович Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

всередину і трохи наперед. Так на землі ходили тільки двоє: Грак і Наполеон Бонапарт Перший.

— Не морочте мені голови. Грак — не Наполеон.

— Це правда, але в Грака стільки енергії, — правив своєї Сідалковський. — Коли б хоч десяту частину цієї енергії Наполеонові, ми б сьогодні з вами, Маргарито Ізотівно, розмовляли чистою французькою мовою: «Сампантре сампанп'є…»

— Ще чого не вистачало!

— Таке селяві. Грак — людина надзвичайно енергійна. Заводиться з першого півоберта, як «Жигулі» останнього випуску.

— Він їй не пара, — категорично заявила Дульченко. — Малий, низькорослий і видовжена пика, як у коня…

— Пробачте, Маргарито Ізотівно, це сприймати Граку як комплімент чи як нещастя?

— Це погано. Стратон Стратонович сказав, що з такою мармизою благородним не будеш.

— Фу-у! Маргарито Ізотівно, — зморщився Сідалковський і відступив крок назад. — Від такої жінки і чути такі слова.

— А я що?! Я не свої слова кажу, — Маргарита Ізотівна спалахнула.

— Вам такі слова не до лиця, як погана сукня…

Сідалковський не договорив. У приймальню зайшов Грак, широко і впевнено ставлячи ноги на паркет. Маргарита Ізотівна мимоволі звернула на це увагу.

— Євмене Миколайовичу, — мовив Сідалковський, — скажіть дамам, ким ви були в армії до закінчення академії.

— Єфрейтором, а що?

— Ви чули? Ви чули, Маргарито Ізотівно? Історія повторюється! Я що казав — майбутній Наполеон! Прийшов, побачив, переміг…

— Зосі не переможе…

— Ви про що? — Грак зробив вигляд, що нічого не розуміє.

Ніхто йому на це відповісти не встиг. У проймі дверей, десь аж під стелею, з'явилася голова Зосі, тоді тулуб, а вже потім ноги. Грак кинувся до неї і тільки на такій відстані раптом відчув, що він біля підніжжя Говерли.

«Європейська жінка», — ледь не вихопилося у Сідалковського.

— Зосю, присядьте, будь ласка, — лагідно і ніжно промовив Грак.

Так говорити міг тільки він, і Сідалковський зрозумів, що у Грака чотири голоси: одним він розмовляв з ним, Сідалковським, другим — з Ковбиком, третім — із Зосею, четвертим — з Маргаритою Ізотівною. І всі голоси були різні — саме такі, що найбільше імпонували тому, до кого він у ту мить звертався. П'ятий голос Грак, певне, беріг для підлеглих, але підлеглих у нього поки що не було, і тому той голос у нього ще не прорізувався. Зося покірно присіла, Грак наблизився до неї навшпиньках. Дульченко пронизала його гіпнопоглядом.

— Зосю, — він це слово так вимовив, що навіть Сідалковський відчув: спина вкрилася гусячою шкірою. — Дозвольте, я вам щось на вушко скажу…

Грак видовжився і наблизився до рожевого вушка Зосі. Йому в ніс ударили духи «А може?» і ледь не звалили з ніг, але він мужньо вистояв. «Духи польські, — визначив безпомилково Грак. — У неї все польське: і духи, і очі, і носик, і навіть ім'я». Він їй щось шепнув. Зося пирснула першою пригорщею сміху. Грак цмокнув її у кінчик рожевого вушка. Зося хотіла розсердитися, але тільки хотіла.

«Сніг почав танути. Граки прилетіли», — подумав, дивлячись на них, Сідалковський. Та несподівано вдарили приморозки. З боку Дульченко повіяло холодом. Сідалковський зіщулився, боячись прихопити пневмонію. Грак підібгав крильця і несподівано защебетав голосом птиці, назви якої Сідалковський не знав навіть по-латині.

— Тьотя Маруся, тьотя Маруся, — підстрибував Грак на місці.

«Чого не зробиш ради шпаківні, — міркував Сідалковський. — Грак почав витьохкувати».

— Я вам не тьотя Маруся, і взагалі — не тьотя й не сестра. Мене звати Маргарита Ізотівна, — голос ішов ніби з дна льоху тресту їдалень і ресторанів.

— Але, Маргарито Ізотівно, — Грак наближався до неї курячими кроками.

Дульченко зреагувала на його наближення і відступила на крок. Підійшла до сейфа і взяла для чогось чорнильницю, яка ще зовсім недавно носила свій порядковий номер — другий.

— Грак, не підходьте. Я вам не Зося. Це може погано скінчитися…

— Ну, що ви, Маргарито Ізотівно, що ви? — лащився Грак.

Складалося враження, ніби він підповзає до жінки на животі. У ці хвилини Євмен на когось скидався, але на кого саме, Сідалковський визначити не міг.

— Ну, що ви, Маргарито Ізотівно, ви ж така мила і добра жінка! — У Грака з'явився ще якийсь голос, заколисуючий.

Сідалковський і цього разу втратив усяку орієнтацію. Можливо, саме таким підсолодженим голосом сирени кликали до себе Одіссея. Але Євграф не був того певний, бо ніколи голосу сирен не чув.

— Я тільки вам щось на вушко, — стелився по землі хмелем Грак. — Тільки на вушко…

«Бути великій битві, — подумав Сідалковський. — Сім днів, сім ночей падатимуть з неба стріли. Шоломи тріскатимуться, як перестиглі кавуни на баштані». Та він помилився. Раптом до його вух долинув сміх Маргарити Дульченко.

— Зійшли сніги з гори Кіліманджаро, — розвів руками Сідалковський.

— Та невже? — запитала Маргарита Ізотівна, дивлячись на Грака такими очима, як Колумб на нововідкритий материк. — Я вам принесу ще не такі…

— Метаморфози! — дивувався Сідалковський.

Маргарита Ізотівна неначе переродилася. Вона виявилася напрочуд доброю і симпатичною жінкою, чого він за нею раніше не помічав, так щиро й голосно сміялася — тепер уже з дотепів Грака, — що сльози лились на підлогу. Сідалковський не міг зрозуміти, плаче вона чи сміється.

— Період пізнього Відродження, — мовив Сідалковський. — Ну й Грак, ну й кадра! — згадав він слова Стратона Стратоновича.

Навіть Карло Іванович Бубон приплив до приймальні, аби глянути, що тут трапилося.

— Я так і думав! Нема чого робити людям, — пробурчав Бубон і поплив далі.

Маргарита Ізотівна, як дівчисько, показала йому язика.

— Альпи наші. За вами майбутнє, Грак, — вийшовши в коридор, потис йому руку Сідалковський. — Модерніст вам не конкурент, хоч віднині ви його ворог «номер один». Останнє слово за генералом. Попереду одинадцятий подвиг Геракла. Темне й загадкове царство Аїда…

Грак самовдоволено посміхався.

РОЗДІЛ VII,

в якому розповідається про інтелект, неприємні асоціації, інтуїцію, Бріжіт Бардо, імпортні підтяжки, перестиглі знаменитості, їхніх коханок, Карапет-старшу та її ходу

Ранок сім'ї Карла Івановича Бубона завжди був лагідний і спокійний, наче лисина на голові господаря. Бубон-старший їв гречану кашу з вишкварками. Дем'ян — капаму з горіхами та липовим медом. Це підвищувало, як дізнався Карло Іванович, Дем'янів інтелект. На друге йому подавали манну кашу з козячим молоком або молоко з медом. Перше надавало Бубону-молодшому повноти і габаритності, друге — піднімало його войовничий дух.

Муза теж любила мед, але тільки для інтелекту. Каші вона не вживала, бо це порушувало лінії, з яких в майбутньому мала вийти жіноча грація. Тому їла тільки морквяні котлети чи капустяні зрази із запеченими грушами, а інколи ябчанку в сметані чи на майонезному соусі.

Сама Мацеста