Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

заступаються за тих, хто їх підтримує, тобто хто за політику УНДО, а не риє проти них, як ваш чоловік і його газета. Ідіть до тих, що їм служив ваш чоловік, вони теж мають своїх адвокатів…

Павлина подумала собі:

«Що я буду з тобою багато говорити, коли ти не посол, а пащекуєш за двох послів. Я собі зачекаю на справжнього посла, а ти або злосться на мене, або взагалі не дивися в мій бік, мені однаково».

— Ідіть, жінко, і не заважайте мені працювати.

— А я до вас не відзиваюся. Мені треба з самим паном послом говорити.

— Ви хочете, щоб я вас попросив за двері?

Але зробити це йому не довелося, бо якраз до канцелярії увійшов сам Осадчук.

Агі!

Як же могла так помилитися і прийняти писаря за посла! Цей високий, довгов'язий, булькатий, а Осадчук низький, повний, широколиций, коротконосий. Знала ж його. Лише побачила, відразу пригадала його собі. Мав колись Йосиф справу до адвоката (йшлося про спадок по матері), в якого молодий ще тоді Осадчук служив писарем.

— Пані Завадкова?

Ади, по стількох роках і впізнав її! Відразу видно, що інтелігентний чоловік.

— А ваш чоловік що, може, хворий, пані Завадкова?

Хворий? Хто таке сказав? Її чоловік, слава богу, здоровий.

— Здоровий? А чого ж тоді він не зволив особисто потрудитися до мене, а післав жінку?

— То я йому не казала йти, бо, по-перше, що нездужає, а по-друге, жінка завжди вміє краще витлумачити, ніж чоловік.

— Е, пані Завадкова, то як який. Не забувайте, що пан Завадка був відповідальним редактором. Це вам не з Грицем справа.

— Прошу пана посла, — не знає вже, з якого боку захищати старого, — таким редактором могла б бути і я! Бо підписатися то ще вмію.

— Е… е… — смішно грозить їй пальцем Осадчук, — я бачу, що старий Завадка має ліпшого адвоката від мене.

— Та адвоката, може, й має, але йому треба не адвоката, а посла.

— Маєте рацію, пані Завадкова, бо адвокатові треба гроші заплатити, а посол зобов'язаний задарма обслуговувати своїх виборців. Лишіть, лишіть, — вигукнув, коли побачив, що Павлина не на жарти відчиняє сумку, — не треба. Я пожартував. Так, так, значить, ваш старий не захотів звертатися до ундівського посла. Певно, синок йому заборонив, бо самого пана Завадку я знаю як порядного чоловіка.

Павлина далі бреде у брехню:

— Мій Бронко навіть не мішається у ці справи. Ще ми, старі, дамо собі раду без шмаркача.

— Маєте рацію. З нього досить, що допоміг зредагувати резолюції…

— А він до редакції, прошу пана посла, ніц а ніц не мав, — не зрозуміла натяку Павлина.

— Добре, а чого вам треба від мене?

«От тобі й на! Мучив мене півгодини, а тепер ніби не знає, чого мені треба від нього!»

— Та ми просили б, щоб пан посол заступилися…

— Слухайте, жінко, то ж ви просите, а ваш чоловік вважає нижче своєї політичної честі звертатися до мене. То як пан Завадка аж так високо заноситься, то чому я маю собі ставити нижчу ціну? Як ви гадаєте, воно має так бути? Як йому потрібне моє втручання, то хай, прошу дуже, потрудиться сам, попросить мене гарненько, а я ще подумаю, пані Завадкова. Аякже ж, ще подумаю, як мені повестися з батьком, синок якого писав резолюції проти мене і моєї партії.

Що писав Бронко? Коли писав? Павлина нічого не знає. Як же тут боронити сина, коли не знаєш, що він встругнув? Коли стане випитувати, то ще, чого доброго, Осадчук запитає її, а яка з неї мама, якщо не знає, що робить син? Ніби інші діти, ніби його рідні діти так вже дуже розповідають, що вони замишляють робити.

Гай, гай, добре-то бити того, в кого руки зв'язані!

Спробує вмовити старого, щоб сам вибрався до посла. Натура в нього угурна, як у синочка (а в синочка, як у старого), але все ж воно легше зламати суху гілку, аніж зелену.

Застала Йосифа вдома. Лежав на причі в кухні, витягнувшись, хай преч кажеться, гейби мрець. Під ноги підстелив газету, з чого відразу зміркувала Павлина, що не мав сили роззути черевики. Лежав горілиць і дивився, як мухи шпацирують по стелі.

Коли дізнався, що ходила до Осадчука, відразу махнув рукою.

— Шкода було, жінко, твоїх ніг та часу.

— А ти як не знаєш, то не говори. А він якраз прийняв мене дуже добре. Пізнав мене, чуєш, а скільки-то років, га? Все буде добре, лише треба, щоб ти сам прийшов до нього, бо я то не вміла так витлумачити йому, як треба та треба… Ще гейби й образився. «Що це, — каже, — ви самі прийшли, а пан Завадка не знає дороги до мене?» А то, я тобі скажу, на таке й виходить. Я ніби казала, що ти нездужаєш, а ти тепер іно збирайся і йди сам до нього. Я тобі кажу, що все буде добре.

— Сам! Того він і хоче! Сам! Тож-то і є, небого, слухай ти мене, що я не хочу йти до нього.

— Мусиш піти, Йосифе.

— Тільки вмерти, жінко, мус.

— Я вже бачу, що ти скоріше доведеш до того, що я помру. Йосифе, ти чуєш, Йосифе, то таки посол, а не якийсь там писарчук. Він поміг би тобі, але сказав, мусиш сам піти до нього.

— Знаю, жінко. Певно, слухай ти мене, він запанібрата і з комісаром, і з старостою. Я знаю, він міг би, але мені не хочеться йти до нього, бо він задорого схотів би з мене.

Які ті чоловіки нерозумні та нерозумні! Та чи на таке діло жалкувала б вона грошей?

А для чого тулила вона ціле життя гріш до гроша, як не для чорної години? А що тепер нависло над їх домом, як не вона, ота чорна, щезла би?

— Дурна ти, бабо Павлино, хоч дотепер сам я готовий був повірити, що ти найрозумніша жінка в цілому Нашому. Слухай ти мене, та чи Осадчукові моїх нещасних грошей потрібно? Йому хочеться, щоб я прийшов до нього, а він щоб взяв мене трохи на гоцки. А я якраз цього не хочу. І все.

— То ти волієш… кримінал?

— Ти мене, жінко, криміналом не страш, бо я не страшка син. Ти не дивись, що я той… ревматизмом покручений, але за свою честь, як треба, гей той казав, можу і криміналом відстояти.

— Мовчи, старий, мовчи, вже ти раз полакомився на гонори, і видиш, до чого тебе